Із збірки «Повінчані небом»

(фрески)

 Помста древнього жертовника

(До «купола» Сторожової гори)

З мене завжди дивуються знайомі: чому я так люблю збирати каміння, причому не діаманти, а «булижники революції». Все ж це, як і відомий вислів «час збирати каміння», немає стосунку до мого захоплення, бо воно на якомусь підсвідомому рівні: я вмію слухати каміння, як музику. Особливо скелі, й чути, як вони озиваються ехом моря навіть у Карпатах, адже на багатьох гірських хребтах колись були рифи давніх морів.

Тому радію, коли знаходжу на стежці якийсь сланцевий мінерал, припускаючи, скільки йому мільйонів літ, чи зустрічаю уламок граніту, котрий кладу на клумбі, щоб нагадував гірську скелю. А до морських камінців в мене особлива любов. І вдома у мене є такі, що нагадують магічні амулети, як от камінці зеленої яшми, котру збирав на пляжі в Коктебелі, де трапляються й маленькі уламки сердоліків. А от на узбережжі Караул-Оби, в бухті Веселій, (12 кілометрах на захід від Судака), знаходив камінці навіть у подобі людських черепів і стопи, інколи таких великих розмірів, наче то були скам’янілі сліди велетнів. А втім, читаючи про історію цього краю, я знав, що тут жили незвичайні люди — таври. І гірський масив Караул-Оби був їхньою природною фортецею, коли вони простояли греко-римській окупації. Природа тут наче сама подбала, щоб корінний народ мав захист на цій горі, до вершин котрої такі небезпечні стежки над прірвами — аж паморочиться голова, один необережний крок — і ти вже здобич птахів… Сьогоднішнього ранку збираюся втретє піти стежками древніх таврів до самої вершини Караул-Оби, і вже вкотре намагаюся знайти найкращі слова для змалювання цього краю, про який писав в есеї «У пошуках раю». Однак сьогодні зрозумів, що відкрилася нова тема, бо дізнався від місцевих, що там є жертовник, де можна себе відчути напівбогом. Однак мене застерегли: самому туди ходити не варто, але кого з собою взяти з собою серед незнайомих людей? Та втішаю себе, що коли знайомився з Караул-Обою вперше, не знав навіть де починається стежка до її долин Пекла і Раю, знайшов її.

Сьогодні теж піду в ці долини, а поки стою на древніх стінах фортеці в Кутлаській бухті біля пансіонату «Маріаніда». Фортеці понад дві тисячі років! Учені припускають, що твердиня охороняла порт Афінеон, як в нього заходили купецькі кораблі, що курсували з Боспорського царства. Але зараз ніщо про це не нагадує, навіть Кутласька бухта втратила свою назву й називається Веселівською. Від фортеці лишилися самі стіни викладені з гірської породи, подекуди завтовшки до трьох метрів! А ще тут, на 70-и метровій висоті, перехоплює дух урвище, і здається, що небо впало у синє море, й божественно мироточать ялівці, наче вітер віє із раю.

Сьогодні вирушаю до вершини Караул-Оби, що видається кам’яним куполом гори. Спускаюся від фортеці на берег моря, беру легкий сніданок і «Мохіто».

У кафешці зустрічаюся з двома маргіналами, один з яких просить, щоб у «Мохіто» плеснули більше горілки, ніж «Спрайту», його «корєшок» застерігає, « хочєшь, штоб снова тяпнул сабака», а той, посміхаючись, показує усім, де його куснув пес — в нюхало! «Це ж як треба було так налигатися! Мабуть, лазив на четвереньках, що собаки сприйняли його за песиглловця», — посміхаюся подумки, думаючи, що з такими в гори не ходять. Після сніданку й «Мохіто» ніжусь у морі, й не обсихаючи йду узбережжям, дивуючись творчості пляжників, котрих тут небагато — це ще одна перевага Веселівської, в давнину Кутласької бухти. Особливо виділяється на піску «собор каміння», каміння такі різні, круглі, ніби м’ячі, й пласкі, наче плитка з підлоги античного храму богів. Несподівано за великий, мов череп циклопа камінь, спікається хлопчак, і розпластується прямо переді мною, а тоді рвучко встає й витирає з коліна кров. На мить спиняюся, думаючи, погана прикмета, адже йду в гори, де багато стежок над прірвами, й чомусь згадуються легенди про жорстокість таврів, людські жертвоприношення. «Але ж людські жертви в давні часи мали поширення скрізь»,— виправдовую таврів, дивлячись як хлопець витирає з коліна кров й бадьоро встає та біжить. Це додає мені впевненості, іду гірською стежкою, її стережуть з касовим апаратом дядьки-контролери заповідної Караул-Оби, наче акцентуючи увагу на походженні назви гори, що означає Сторожова — як з такою назвою бути без сторожів...

Отримавши квиток-перепустку до Пекла і Раю і до кам’яного купола гори, радісно йду стежкою, милуюсь скелею «Топор», на вершині котрої чорніє скелет засохлої сосни, як нагадування про спекотне літо 2012 року, що вгамувалося аж у другій половині серпня. Стежка все вище звивається вгору, все більше викликають захоплення ялівці, які вже зростають прямо з каміння, чіпляючись за них коріннями, наче орлиними кігтями. Яка життєдайна сила! Навіть жменьки води тут немає, а вони Божою росою живуть. Воістину райські дерева!

І знову віє неземними пахощами ялівців… Оживають кам’яні брили й, здається, на мить розплющують повіки, за якими синіє море. Усе ближче підходжу до вершини Сторожової гори, скелі то наступають на стежку, то розступаються. І от я біля Райських воріт, як називають прохід між двома кам’яними стінами, однак за ними — долина Пекло. Згадується, як хтось казав, що пекло має багато рівнів болю та відчаю, але, мабуть, найстрашнішою там є абсолютна самотність. У цьому ж Пеклі панує подив, а не страх. Підходжу до скель, які називають Кондиціонерами, з щілин віє холодом безодня. За кількадесят кроків скеля, здається, зрушить з місця, й от-от і посунеться додолу, та її наче утримує кам’яний «горішок», затиснутий між двома глибами. Уламки брил нагадують кам’яні престоли напроти скель, що як стіни поруйнованого замку постали над урвищем. Сідаю на один з них і слухаю музику каміння, музику спокою, величі й вічності, міркуючи, що таке Рай, мабуть, це сад де панує вічний спокій. Відкриваю наплечник, дістаю пляшечку й на сонці милуюсь рубіновим кольором місцевого «Бастардо», зволожуючи вуста поцілунком виноградної лози. За мить в уяві постає картина, як мене беруть в полон таври й збираються принести в жертву богині Діві на кам’яному "куполі" гори, що височіє над долиною Пекла, куди я маю сьогодні дістатися. Та раптом з’являється сама Діва й посміхається, зблискує сонцем на білому одязі золота застібка, яку так хочеться розстібнути, і я тягнусь до неї і відчуваючи солодку хвилю в грудях. Богиня цих гір шепоче, тоді мені треба буде тут залишитися навічно, і я погоджуюся. Біжу до мого улюбленого плато, а зі мною богиня Діва, так схожа на мою першу любов, серце заповнює трепетне почуття, але без пристрасті що збурює кров, коли так хочеться поринути в обійми коханої. Це почуття якесь загадкове і невідоме. "В Раю всі стають братами і сестрами, там світло без темряви, й люди не знають смерті..."— чую в душі голос богині.  За мить, як в казці, постає Царський пляж із овальним дзеркалом моря, до котрого повзе кам’яна рептилія мису Капчик. В його надрах знаходяться знамениті дегустаційні зали, закладені Голіциним, які можливо відвідував останній цар російської імперії Микола Другий, через що й пляж назвали Царським, над яким вдалині здіймається кам’яна піраміда гори Сокіл. Здається до неї зовсім близько, але насправді до двадцяти кілометрів. Тішу себе думкою, що до «купола» Караул-Оби значно ближче й вирушаю до жертовника богині Діви, з якою щойно поріднився.

До «купола» гори, що так магічно вабить до себе, потрапити непросто, знаю, що можна східцями таврів через Адамове ложе, та обираю Мавп`ячу драбину, посміхаючись, що це більш природно, якщо зважити на Дарвіна та еволюцію. Мавп`ячу драбину утворила сама ненька-природа з коренів ялівців. На ній дійсно в деякі моменти почуваєшся мавпою, коли карабкаєшся по коренях ялівців, котрі товсті, наче канати. І от я в долині Раю — кам’яній чаші Сторожової гори, що зеленіє ялівцевим гаєм і дзвенить струнами невидимих цикад. Сонячна соната наповнює душу незбагненною радістю, і знову відчуваю поруч з собою богиню Діву. Хочу зірвати якісь дивні квіти в траві, щоб сплести разом з нею вінок, присідаю в траві, з якої злітають зблискуючи прозорими крильцями бабки, наче вони летять у слід Діви, яка показує мені долину Рай, де було поселення таврів. Як вони тут жили, між стінами гір в ялівцевому гаю? Споглядаючи з гірських вершин, як боги, за навколишньою красою. Але їх вигнали з Раю, й навік перестало битися серце джерела прісної води, котре вони засипали, коли покидали долину Раю. Іду кам’янистою стежкою, що петляє між ялівців вгору, де знаходиться магічна вершина Карау-Оби, котру називають «піком космосу», де були таврійські жертовники, а в печерах — сховища скарбів. Чим вище, тим ялівців меншає, натомість все частіше зустрічаються фісташкові дерева, теж з кам’яною волею до життя: коренева система котрих сягає до 15 метрів в глибину і 40 — в ширину ! І от виходжу до місця, де виступ у скелі нагадує кам’яний трон— почуваюся королем, який ніколи не знав війни й жив у гармонії з усім світом. Несподівано помічаю скелю, що роззявила рота маленькою печеркою — її отвір нагадує літеру О. А в тім, хоч і досі живі легенди, що таври в цих горах ховали скарби, однак в їхніх дольменах (кам’яних могильних ящиках) знаходять здебільшого скляні буси. Отже, таври не тремтіли над золотом, як скіфи, хоча здобувати його могли під час нападів на грецькі чи римські кораблі. Та ці думки уриваються, знову постає образ богині Діви в білих одежах, на які спадає хвиля волосся. Вона веде мене на сонячну галявину, де всохлі ялівці нагадують казкові істоти, перелесників і навіть аспидів. У наступну мить Діва манить в Адамове ложе, ущелину, повиту плющем. В Адамовому ложі зустрічаюся з екскурсантами, симпатична жіночка каже: «В етам ущельє таври гулєвалі…», їхній провідник заперечує, й дивується, що йду на вершину сам, мовляв, це ж гори, не дай Бог щось трапиться, хто допоможе? Але я не сам, а з Дівою в уяві. Тож на «купол» гори наче злетів. Стою зачарований красою, почуваюся богом в центрі всесвіту.

Діва здіймається в небо, і хмаркою біліє її плаття, кличе мене до себе, в якусь мить відчуваю, як від емоцій розпирає груди й ростуть крила, але залишаюся на вершині, що була жертовником таврів, з якого пішли в засвіти їхні жертви/

 Так от чому тут так тягне в небо! Ця думка на мить насторожує, але в наступний момент кричу Агов!!! Мій голос відлунює далеко в горах, зі мною на скелях наче перегукуються таври. Мабуть, вони були моїми предками. На куполі Сторожової гори народився сюжет цього вірша:

На вершині гори я кричу: агов!!!

І мій голос відлунює в небі,

і літає душа над величчю скель,

й повернутись мов хоче до себе—

до первинного відчуття,

коли ми були дітьми природи,

коли щастям п’яніли від сонця і моря,

і стежини, що в гори веде до небес,

і наповнює серце натхненням,

коли радість така неземна,

і велика, як море…

Ці незабутні почуття радості, коли на землі почувався ніби в Раю, залишилися назавше. І я завжди повертаюся до вершини Сторожової гори, як тисне суєта. А от тоді, як з неї сходив, несподівано затремтіли ноги й закралася думка: і чого було туди лізти? А потім взагалі вийшов з ладу мій внутрішній компас: я дезорієнтувався, й довго не міг знайти потрібну стежку: куди не зайду — скрізь прірви, а ще навіювала страх велика суха сосна, котру бачив повсюди, куди не поверну. Суха сосна здавалася кам’яною, як скелі, і куди не повертав скрізь була вона.

Та коли знову побачив образ Діви, яка знову спустилася з неба, почув людські голоси, яким зрадів, як Робінзон, дізнавшись, як пройти до Веселого. Тоді я дуже здивувався, що так довго петляв навколо стежки, що тоді видалася золотою.

18.08.2012 р. (с. Веселе, заказник Караул-Оба)

По Києву — босоніж

Серед київських гір, овіяних легендами й таємницями, як от Лиса гора, а взагалі з такою назвою в столиці зустрічається аж сім пагорбів, є світле узвишшя — гора Дитинка. Стежку до неї треба шукати біля пам’ятника Святослава. А ще цю гору називають Киїнкою, або Киянкою, Клинцем, бо вона є відрогом Старокиївської гори, на якій починався Київ. Саме тут можна походити босоніж по траві, незважаючи що знаходишся в центрі столиці, а ще постояти на трьох бетонних колах знаку ОМ, який символізує звук, втілений в образі. А створений він сучасними художниками. З висоти пташиного польоту цей символ може видатися колесом, фундаментом круглого храму, сонячним знаком. Гора Дитинка, котра знаходиться посеред двох урочищ Гончарі та Кожум’яки, за твердженням фахівців, є астрологічним центром Києва. Від її вершини на всі боки розходиться 12 рівних секторів по 30 градусів, кожен з яких відповідає певному знаку Зодіаку у встановленій черговості. Причому, межа знаків Стрільця і Козерога за астрологічними правилами — на північ, межа Риб і Овна — на схід, Близнюків і Раків — на південь. Буваючи на горі, не раз себе запитував: чому вона має так дивну назву — Дитинка. З чим це пов’язано? Можливо, з світлими дитячими відчуттями, які вона дарує, бо на цій горі наче відкрито вікно до гармонії Всесвіту. І, можливо, саме через це на її вершині не ростуть дерева, зате — дуже густа трава, а ще багато полину, що пахне духом давнини. З маківки Дитинки милують око древні краєвиди Києва, де Царицею возноситься Андріївська церква, а стежки золотими струмками стікають з древніх пагорбів, нагадуючи про князя Кия і пагорби мого дитинства, що теж світилися сонячною глиною. Пригадується, як ми з тобою, спускаючись крутосхилами, знаходили незаймані місця в гущавині дерев, де небо було з долоньку, й де ми почувалися, немов у раю. Як тут велично й радісно, світлом повниться серце і виростають крила. Однак душу тривожать бетонні циклопи, що звідусіль наступають на цю святу древність і ціляться гостроверхими піками на дахах в саме серце Києва.

Гриби в окопах

Як добре вирватись з обіймів суєти, та ще й в такий чарівний час, коли в повітрі — букети осінніх пахощів, а на стежках кланяються гриби й знімають свої капелюшки. Принаймні, переді мною, бо не полюю за ними, як всі, а наче йду на гостину. Тому гриби зустрічаються мені ще на початку лісу, де ніхто на них не зважає, бо всі квапляться в нетрі, щоб зайти подалі й загребти побільше. А я, побачивши біля стежки, де пройшло чимало людей звабливі капелюшки, тільки посміхаюсь, і зі мною, здається, й вони. Особливо до мене привітні моховики в порепаних «картузиках». Вони часто зустрічаються на моєму шляху й наче підказують куди йти. Прямую на шепіт опалого листя, проходжу біля лісової груші, жалкуючи, небагато людей знають, що корисні не лише її плоди, а й гілки, заварюючи котрі можна вилікувати багато недуг, позаяк вони позбавляють організм від солей. А скільки користі від соснових пагонів, хвої і молодих шишечок, з яких роблять варення. А ось і глід рясніє вогниками плодів, а неподалік, схожі на лісових кокеток, червоніють якісь кущі таким пізнім і яскравим цвітом, що, здається, саме тут з’явиться золота коса красуні, яку звемо Осінь. Яка вона чарівна в лісі, особливо, як зустрічаються клени, сяйво котрих нагадує неземне диво. Незабаром виходжу на світлу галявину, вітаюся з дубами, дослухаюся, як шумить морською хвилею у верховіттях сосон вітер, обіймаю, наче сестер берізки… І от знову запахло грибами, але бачу лише панів-мухоморів, що червоніють світлофорами й попереджують: стережися поганок, але я нагинаюся за сироїжками, дивуючись, як їм вдається бути такими барвистими. І от крихка парасолька в мої долоні, дихаю її ароматом, вирішуючи, що сироїжок брати не буду, раптом знайду більш солідні грибочки. Хоча в цьому сезоні не міг похвалитися великою здобиччю, все ж сподіваюсь натрапити на сюрприз. Та сюрприз у мій кошик не квапиться, і я чомусь завертаю до окопів, їх дуже багато в Ірпінському лісі: тут проходила лінія оборони столиці. Наразі окопи нагадують висохлі русла річок, і я зупиняюсь на одному з «берегів», відчуваючи, як свистять кулі й впиваються у дерева, що заховали свої серця під кольчугою кори… Згодом розглядаю велику яму посеред окопу, думаючи, це бліндаж, чи вирва від бомби, й мов чую команду: «Агонь!. Агонь!. Рєбята, дєржітєсь!!!» І ці слова довго не виходять з моєї голови, і наче прошивають увесь ліс, йду вздовж окопів. Раптом пострілом озвалася суха гілка, приглядаюсь довкола, бачу якогось дядька, що розглядає мене, мов «шпіона», а тоді зникає в хащах. Жалкую, що більшість людей під час тихого полювання якісь насторожені, й не такі доброзичливі та говіркі, як лижники чи мандрівники. З такою думкою спускаюся на дно окопу, й за кількадесят кроків завмираю, мов укопаний: «Мама мія і Папа Римський!!!» — Скільки ходив до лісу, але такого ніколи не бачив. По всьому брустверу «залягли» опеньки, наче відбиваючи якусь невидиму атаку. А ще вони зустрічалися маленькими «загонами» біля коріння дерев, я не встигав дивуватися їх всюдиущності. Куди не ступлю — «опять опята», як казав мій армійський друг Ігор, коли ми шукали гриби в чеських лісах, де їх було багато, але й там не бачив такої кількості. Звісно, я не зміг забрати всі опеньки з собою, але зовсім з того не журився — дістанеться ще комусь, може, тому дядькові, що розглядав мене, мов «шпіона». Але яке було здивування, коли через кілька днів, навідавшись до окопів, але в іншому місці, знову натрапив на ще більшу «рать» опеньків… — За що така милість? — запитував себе подумки, милуючись лісовим подарунком. — За любов до нашої матінки — мов прошелестіли віковічні дерева… 17.10.2013 р.

Ода крилатим

Птахи потішили мене знов, і якщо раніше помічав лише сірих горобчиків або щебетух синиць — мабуть, далися взнаки п’ятнадцять прожитих років в містах дуже важкої індустрії, Дніпродзержинську та Дніпропетровську, то Ірпінь мене познайомив із сойками. І я був здивований, що вони садять дубові гаї, адже відкладаючи на зиму велику кількість жолудів, не всі забирають зі схованок. Згодом забуті жолуді пускають корінці. А ще мене тішать в багатій на цвіт різнотрав’я заплаві річки Ірпінь легенькі, як вітер, польові пташки¬пастушки, круки, орли¬кібці, яких можна вгледіти під час обльотів над центральними вулицями міста, де вони навіть полюють. На кого? Зараз дізнаєтесь. Якось одного разу, в середмісті Ірпеня, де вам може перейти дорогу пухнаста вивірка — побачив таке кіно! Хоча мій погляд був прикутий до шляху, заповненого залізними кіньми, що нервово клаксонили звідусіль, я миттю спинився на узбіччі, бо те що долинало з неба, було настільки несподіваним, мов вороняча зграя протестувала проти всього світу. А насправді ворони обурювалася на орла¬кібця, що впевнено летів, тримаючи в кігтях голуба. За якусь мить зграя стурбованих ворон назбирала цілий хурал, що злетівся на стару березу й здійняв такий ґвалт, що навіть заглушив шум міського ринку. Хоча від орла, який вполював голуба, давно схолонув слід, ворони ще довго обговорювали цей розбій, дивуючи мене своїм гуманізмом, адже голуб — не з їхнього роду¬племені. І мов за те, що почав жити не лише земними турботами, а й дивитися в небо, воно почало дарувати сюрпризи — як от зустріч зі снігурами. Це була така несподіванка, коли зимове сонце йшло за крайнебо, вони наче вилетіли з його калинової заграви й запалили в душі святкове багаття на тлі пустельних снігів, котрі в 2012 році були дуже глибокими… А ще до мого виноградника почали навідуватися, схожі на сажотрусів, чорні дрозди. Але незважаючи на таку непривабливість — вони відомі співаки крилатих арій, позаяк можуть імітувати різні голоси пернатих, і навіть озиватися по котячому. А якось одного ранку під своїм вікном почув нові пташині голоси, що так і кликали на вулицю: І я виходжу, й бачу на горіхові дві пташки, які мов прилетіли з раю, такі яскраві, ніби в вишиванках, на гіллі танцювали в парі, покльовуючи його дзьобиками, котрими наче цілувались, мабуть, самець так пригощав свою крилату даму, з «уст в уста», а може це було взаємно. І танцю цій пташиній парі, здавалося, кінця не буде й не вистачить верхівки на дереві високому, що почало вростати в небо, окрилене закоханою парою птахів, яких всі називають одудами. О! Я дудку виріжу із цих гілок, й гостей пернатих буду закликати пісні співати про любов високу… А це і справді було диво побачить одудину пару на подвір`ї, позаяк вони гніздяться в лугах, де харчуються здобиччю різних стоніжок, жучків, павучків — та видно високий паводок залив одудині «комори» й спонукав їх прилетіти до мого саду 12.04. 2013 р. (Ірпінь)

Повінчані з небом

Яка пташка не любить дерева, яке для них є домом і годувальником, котре вони оспівують з верховіть. А от жайворонок обожнює небо, й гніздо своє звиває прямо в полі, щоб завжди бути під небесним куполом. Хоча стільки часу проводить у вишині, коли повертається до нас у березні — з Африки чи Індії, бо ж такими маленькими крильцями міряє далекі світи, а повсякчас оспівує небо, і нас наближає до нього. Тільки поле дихне першим теплом, тільки зблисне, настояна на зорях весняна роса, яка його живить, а він вже будить сонце й лине з піснею до ранкової зорі, наповнюючи простір і душу незбагненою радістю. Невтомні співці неба, мов повінчані з ним, адже соловей співає у верховіттях дерев, а жайворонок — у польоті, ы не тільки весною…

Якось у тихе надвечір’я початку червня, коли вже лопух одягнув  зеленого капелюха, і наче гоноровий ковбой очікував когось на узбіччі польової дороги, я вирушив до лісу, щоб дізнатися — чи співають ще птахи, адже в цьому місяці вони починають закладати потомство, причому, жайворонок з березня по жовтень встигає поставити на крило два, а то й три виводки, які вони висиджують удвох — і тут вони неперевершені серед птахів! Отже, ліс, незважаючи що був червень, таки порадував мене пташиним співом, а поле незабутньою жайворонковою піснею, а я думав вони співають лише вранці. Хоча почувши жайворонкову пісню, довго не міг збагнути звідки вона лине, вже долоню прикладав до очей і все дивився в небо, але не бачив тремтливого вітрячка жайворонкових крилець. Тоді я почав приглядатися навкруги. На узбіччі дороги ще стриміли поломаними списами торішні стебла бур’янів, чиїм насінням годуються жайворонки, а городи вже зеленіли першими грядками, де поралися жінки, і їхню працю ніби оспівував жайворонок. Але де ж він сам?. І нарешті таки побачив — жайворонок співав на грудці землі, такий же сірий, як і наша годувальниця, і згадалися невтомні мамині руки, її добре серце й щира пісня. Несподівано жайворонок здійнявся в повітря й з піснею полинув у синє безмежжя, звідки линув срібним дзвіночком райський спів. Незадовго жайворонок співав на сухій бадилині, наче для мене, я не втримуюсь, щоб не вигукнути: «Браво!!!», а жінка, яка була схожою на мою маму, спершись на сапку, довго дивилася в небо, наче шукала там свою стежку.

3.06. 2012 р. (Ірпінь)

Сонячна феєрія

Якось у тепле вересневе надвечір’я вирушив до лугу, який про себе називаю Сонячним. Він знаходиться біля озера, береги котрого порослі очеретом, між якими на мілині русла річки Бучанки, що витікає з озера неподалік мосту, — старий човен води повен вже скільки років стоїть і не тоне. І це теж додає привабливості цій місцині, що неподалік шпиталю. А ще тут багато м’яти, хоч косу бери. Сьогодні м’ята духмяніє по¬ особливому — аж гуде! Бо цвіте! На синіх суцвіттях — якісь велетенські бджоли, точніше, схожі на них створіння із жовтими смугами між крилами. Милуюся, як вони збирають м’ятний нектар, здається, й саме сонце зачудувалося цією картиною, що постало над озером, утворивши на ньому золотий острів. Іду туди, де сонце купається в озері — вода аж палає! Як зачарований не зводжу очей від цього сяйва, і ось — вже на березі. Піднімаю руки, і наче торкаюся сонця, наповнююсь його світлом, і самі собою народжуються рядки: Наповнюсь сяйвом води і світла, до сонця дотягнусь руками, не обпечуся, а пригорнуся душею до проміння… Коли відірвався від цієї сонячної феєрії та йшов лугом до велосипеда, то мені видалися золотими трава й очерт, і м’ята. З цього дня вирішив частіше бувати в сонячному лузі й набиратися світла, однак за всю теплу осінь 2012 року, хоч і бував там кілька разів, такого більше не повторилося, то сонце було зависоко, або навпаки — занизько. Зате ще раз збагнув, як варто дорожити кожною миттєвістю неповторного життя. 10. 09. 2012 р. (Ірпінь)

Купаюся з листопадом

7 листопада 2011 року був для мене особливим днем, бо вирішив закрити купальний сезон після теплої осені, бо аж до середини жовтня по кілька разів на тиждень бував на озері. Однак цей день видався холодним, як і вода, та неприємним, мов спогад про революцію. Але знаю, що саме зараз озеро значно чистіше від літнього, бо ж неспроста кажуть, що холодна вода вбиває навіть демонів. І все ж погода не радувала: небо насупилося хмарами — і жодного промінця. Сіро та сиро на плесі водойми, яку називають БКЗ від назви цегельного заводу. До речі, кар’єри для цих виробництв породили в Ірпені аж три озера. Вагаюся: купатися чи не купатися? Хоча до цього дня без роздумів стрибав із берега. Але сьогодні чомусь відлякує вербове листя, що впало на воду й наче тремтить од страху, і ці високі береги, й пустельна безлюдність, і чорні плями від вогнищ, що нагадують тіні з потойбіччя… І раптом на серці веселіє, бо узрів, як на молодих берізках листя світилося золотом осені, й мені відразу теплішає на душі. Швидко роздягаюсь, стаю на камінь, що виступає з берега лисим черепом і поринаю в воду, на котрій тремтить вербове листя — у-ух!!! Перехоплює дух, а тіло пронизує зима!!! Пливу в стилі батерфляй і трохи заздрю метеликам, які вже в зимовій сплячці. Коли виходжу на берег, відчуваю як тілом розливається тепла хвиля, хочеться, щоб це повторилося знову. І я ще раз поринаю в падолист на воді — зі мною, здається, вже купаються голі верби, крони яких віддзеркалює плесо. 7.10. 2011 р. (Ірпінь)