Слідом Троянського коня

поема

1

Колись ходили ми з варяг у греки,

а ще давніш із Африки в Європу

і Вавилонську вежу будували,

і скрізь можна знайти своє коріння

чи рідний слова корінець.

Наприклад, даг на тюркському наріччі означа гора,

по нашому дах є горище,

аморе, італійською – любов, теж перегукується

з нашим морем, яке ми всі так любим.

Так собі Віктор міркував,

і тут йому Антон телефонує

писель вологодський й каже:

—Ти знаєш, друже, Ольвія постала на руїнах Трої.—

• Ви що соображаєте на трьох, чи може

перепарилися в бані?—

Так заперечив йому Віктор.

—Та ні, ти сам переконаєшся у цьому,

тобі про все розкаже професор від науки

Фенікс Іванович Пелід.

— Фенікс? Можливо, Фелікс?

— Ні, дружіщє, Фенікс,

таке у нього чудернацьке ім`я, як і він сам,

ти матимеш нагоду переконатися

у цьому згодом, шкода,

що цьогоріч я не поїду на розкопки,

але тобі я номер телефона дам

Пеліда Фенікса, там і зустрінешся

із цим стовпом науки,

і в Ольвії переконаєшся, що саме там

колись була славетна Троя…

І Віктоа мордасті роздирали страсті –

куди ж поїхати?

Бо дуже цього літа хотів на море в Херсонес,

й оскільки море й степ ольвійський його

приваблювали дуже, то він не знав

куди податися, однак перемогла

банальна звичка до сенсацій, а що, як справді

про небувале відкриття напише, не те що

там якусь статтю на злобу дня —

і він вирішує податися на пошуки

слідів Троянського коня.

2

Таку можливість забезпечив Василій Македонський,

або Залізний Дід, як в Ольвії його ще називали.

І знову в експедицію – в похід!.

Полковник Александр поїхав з ними,

який боявся змій: вони не раз скрадались

до його намету. Тож він боявся, що їхали в краї,

де острів є неподалік, що називається Зміїним.

Та Гіляровський цим не переймався, він

більше думав скільки буде комарів, й чи

не хропітимуть по ночах «солов’ї» ольвійські…

На цей раз прибули вони під вечір, й оскільки був

багаж в машині величезний, що і верблюд не потягнув би

здоровезний, спустилися вони машиною

із кручі над лиманом, крутої, як дорога в пекло,

аж дух перехопило всім,

хоч за кермом був справжній профі Олександр.

І дуже радо табір їх зустрів, і обіймалися вони,

немов брати – в степу ольвійськім

рівні всі були, і знову почувався

Віктор Міністру сватом…

А далі в командирському наметі —

вечеря при свічках і факели під час

посвяти новачків в ольвіополіти –

такі в цей вечір відбулись події.

А ще над водами Гіпанісу-лиману

палахкотіли сильно блискавиці,

здавалося, що місяць упаде, й гора ольвійська,

як Олімп, у спалахах цих проступала,

немов битва богів, як за часів Гомерових,

тривала. Та грому не було…

Тож Зевс, мабуть, не сердився на тих,

хто знов приїхав ворушить тисячолітній спокій,

що у землі дрімав…

3

А вранці, як сонце золотим щитом

постало над лиманом,

і ще роса не всохла на траві пошерхлій,

прокинувсь Гіляровський - сонячний, мов ранок,

радіючи, що кровопивці-комарі пощезли з Ольвії.

А ще радів, що знову у наметі командирськім спав,

немов патрицій, на сітці панцерній,

що в цім степу була жаданнішою за коня,

й найбільша зручність для спання.

І хоч повітря струмувало свіжим вітром

й солоним подихом лиману,

і радість розпирала груди,

все ж степ його не тішив очі,

бо дуже вигорів він цього літа,

навіть полин, що ріс колись йому по шию,

тепер посох, і жовті життєрадісні

свічки коров’яку згорілі сірники

нагадували скрізь.

Дві тисячі дванадцятеє літо було

немилосердне цьогоріч до степу,

котрим немов промчався Бурабіста, цей лютий,

як фашист, загарбник Ольвії останній.

Та все ж ольвійський степ не втратив своїх чарів,

які вітри немов доносили з Еллади,

тож освіжившись у лимані,

На гору Віктор почвалав,

де з небуття відкопували місто

студенти їхнього загону й науковці.

І там йому дали оружіє, лопату –

та монотонна праця землекопа його не

тішила вже вкотре, та він, шкодуючи

студентів, копав із ними, мов бульдозер,

і курява, мов дим, стелилась над лиманом,

і з дріб’язку кераміки складали на землі

свої припущеня про той предмет чи інший

науковці, століття мов складаючи докупи.

Та не таких здобутків прагнув Віктор, а про великі для науки

відкриття. Тож як закінчились розкопки,

як завше о дванадцятій годині,

він Феніксові зателефонував,

який десь у наметі, мабуть, киснув,

й вони зустрілись по обіді...

Фенікс мав вигляд самобутній:

посріблена професорська борідка,

великі очі, ніби у сови, й широкі брови,

наче крила, і саркастична усмішка —

така, мабуть, була в Сократа —

блукала поміж вусами, як невгамовний вуж.

І радо обнялись вони, немов були знайомі

з часів Троянської війни.

4

А незадовго вдвох пішли шукати

сліди Троянського коня, оскільки

за припущенням Пеліда, та інших обігрітих

наукою світил, колись тут була Троя,

й жили Паріс, Єлена і сяючий шоломом

Гектор мужній воїн…

—Так от, мій юний друже, що ж відкопав насправді

Шліман на Гіссарлик-горі, котра в турецьких землях,

науці невідомо, бо справжня Троя,

якщо йти вслід за Гомером,

за описом приміщень і споруд

у кілька разів більша за пагорб Гіссарлик,

де знайдено багато решток

зерна й бобів, і посуду для нього.

Можливо, що на цьому пагорбі античний

елеватор був, але не Троя, та й Шліману,

який займався фальшуванням артефактів

для слави лиш була потрібна Троя, котру

поклявся він знайти з дитинства,

а за життя з нього не раз сміялись науковці.

А як ти дивишся на описи Гомера про троянську

землю: «Пухкий, тричі зораний пар,

по якім землероби яремних гонять волів…

Нива, хоча й золота, чорніється позаду орачів»

Тобто він про троянські чорноземи пише,

а не за бідний гіссарлицький грунт, котрий

не чорний, а червоний.

Та й за Гомером Троя на пагоробах

кількох була, а Гіссарлик одного має лиш горба,

а в Ольвії їх кілька. А як тобі,

наприклад, назва Парутина села,

чи не від Париса, який Єлену викрав,

ця назва народилась.

Центральними у Трої були ворота Скейські,

Можливо, названі так через те, що пагорби у Ольвії скелясті.

Якраз біля Партутина села

ворота ці були, і ними проїжджав Пріам

дивитися на бій Паріса з Менелаєм.

Якби ж знайти ворота Скейські, що були поблизу від

Парутина села, то жодних сумнівів,

що Ольвія постала на руїнах Трої,

ні в кого б не було. Почувши ці слова,

в Віскаріона загорілись очі смолоскипом, і він

пожалкував, що не узяв лопати:

—Так от копать де треба, поближче до села,

А наші експедиції заглиблюються в протилежний бік,

де римськії стояли гарнізони.

—О, друже мій, якби усе було так просто,

хоча й копають тут десятки літ, а й досі

сходів не знайшли, що

сполучали Верхнє місто з Нижнім,

що на лиманськім дні відпочиває.

Тим часом Фенікс Іванович із Гіляровським

до самого Парутино вже підійшли.

І несподівано Віктор зрадів,

побачивши, корову, адже саме ряба корова

розташування Трої визначала за Гомером, коли її

засновникові Ілу після змагань звитяжних дали в презент,

промовивши, де їстиме траву рогата, там і постане Троя.

У мить наступну кінь Троянський на Гіляровського немов

наїхав, аж він уголос запитав:

—Де міг стояти цей підступний кінь?

Віктор тоді не знав, скільки коней Троянських, прихованих під «гумконвої» прибуде на Донбас з війною…

Але тоді у відповідь у це спокійне літо він почув:

—В кафе «Ольвіопліт», мій юний друже ,

такі приходять лошаки, що Аполлона можуть підробити.

Пішли, замочимо знайомство…

Кафе було це дуже симпатичне, зали з диванами

подобалися Віскаріону дуже, де по обіді з патриціями

Луганських експедицій він дрімав не раз, а ще

на вулиці альтанка пречудова там була з

уламками в стіні од посуду й жертовників ольвійських,

в котрих сама історія завмерла.

В альтанці часто засідали аси й полуаси,

за назвою монет ольвійських так називали

тих археологів, яких прозвали чорними…

Але наразі цих піратів не було.

Тож Віктор з Феніксом на увесь зал

розсілися удвох, і довго не стихала

їх розмова мила, й вино ольвійське в келихах, мов

кров богів яріло – і несподівано у Віктора, мов оселилась Муза,

він ледь не став співати, як сліпий Гомер,

про те, що це не землі Ольвії, а Трої,

так добре хлопці замочили зустріч.

А по дорозі, як до табору ішли, то

Гіляровський був вже Аполлоном,

і навіть став на місці, де були колони,

у позі бога та прохав Пеліда, щоб той його

таким увічнив, хай і не вічним,

на камері фотографічній.

І саме в позі Аполлона, та не нагого

зовсім, застав його Нікіта, або як в таборі

його ще називали Нікітос, тож він відвіз

двох писелів Пеліда й Віктора

у табір на колісниці батька, за що вони йому

доземними поклонами подякували вдвох.

5

Прибувши в табір, Гіляровський заліз в намет,

котрий надибав першим по дорозі, й солодко

приліг, і снилася йому війна Троянська, й битва богів,

і наче сам Гомер йому оповідав про неї:

«…Так наступали боги на богів. Ахілл же тим часом

В натовп людський поривався, щоб стрінути десь Пріаміда

Гектора, кров’ю якого всіх більше він прагнув наситить

Войовника щитоносного, лютого бога Арея.

Феб-Аполлон, що на бій підбиває, направив Енея

Проти Пеліда, могутньої сили йому надихнувши.

Голосом схожий він став з Лікаоном, Пріамовим сином…»

А от коли Ахілл від помсти п’яний

страшнішим був від Громовержця, не втримавсь

Віктор й ледь у п’яту його лопатою не зацідив.

А як Троянський кінь заїхав за ворота, котрого вигадав

на горе Одіссей, з якого вийшли воїни, нещадну учинивши січу,.

Віктор прокинувся від жаху, подумавши:

«Хто ж із дівчат у таборі похожий на Єлену,

за котру війна би не вщухала б десять років?»

Та несподівано почув як десь баран озвався,

й Міністра голос, мовляв, ось вам від мене подарунок

— Та в нас тут і своїх хватає баранів! — у відповідь

почулося на увесь табір.

—Невже мене хтось має на увазі? —

подумав, Гіляровський, — а хай

йому тоді Троянський кінь товариш!», —

й до командирського намету

«пошашагав», а там ольвійські ветерани за Александра говорили,

як в ньому дух Геракла бушував,

і він показував військову доблесть,

і навіть на воді лиману сидів, мов йог — і йо-майо!.

таку зчинив тривогу, що на горі, де йшли розкопки,

подумали казна про що…

—А от і Аполлон прийшов, — озвавсь Залізний Дід, —

ну шо, проспався?

— Ага, — у відповідь промовив Віктор, радіючи, яку сенсацію

сьогодні відкопав і, думаючи, на якім підносі

патриціям її під ніс піднести, та згадав, що завтра має

приїхати доцент один із Києва Троян Микола,

який за свідченням Пеліда залізні має аргументи

про те, що Ольвія постала на руїнах Трої.

І зустріч ця мала відбутися не випадково,

бо Віктор, коли над Бористеном мешкав (Дніпропетровську),

теж був знайомий з Трояном, та й не одного

Трояна він знав у цих краях — саме

життя, немов сліди троянські залишало в прізвищах людей…

6

Увечері, як і годиться, біля багаття всі зібрались,

і полум’яні там пісні лунали під гітари, й

Гомер Ольвійський Михаїл Максимов співав

на біс пісень багато, про скіфів особливо,

тож я подам в оригіналі текст пісні для

майбутніх поколінь:

«Солнце вскарабкалось в зенит,

Орел над гладью вод парит,

Едва доносит суховей глухое ржание коней.

На узких тропах дремлет пыль,

Не шелохнет в степи ковыль.

От зноя – глух, от жажды– слеп,

Налево – степь, направо– степь,

Повсюду – степь!.

Припев: Я верю в миф, мой предок – скиф,

Мой острый меч – гитары гриф,

А песни – стрелы.

Но пуст колчан не обнят стан,

Не випит зелья полный чан,

Увы, враги все целы…

Уходит струг, а в струге друг,

А я опять на новый круг,

Родня сказала: «Недосуг,

Семью вот так оставить. Вдруг.»

А струг уходит за моря,

Я пыль топчу (и видно зря)

Давно нехоженых дорог,

Мне стал не мил родной чертог,

Родной чертог…

И чашу медную вина

Нальет заморская княжна;

И ночь июльскую без сна

Отдаст заморская княжна.

Чужую жизнь, чужую речь

Прервет не мой, а друга меч

И губы жадные в вине,

Все выпьет он. Все то не мне,

Все то не мне…

Пусть не по возрасту каприз

Уйти в моря под легкий бриз,

Пусть не нестись мне по морям,

Шальной волной то вверх, то вниз.

Но спросят предки из могил:

«Ты по законам предков жил?

И чьим молился ты богам,

Неужто греческим, как Скил?»

Как хитрый Скил?!.

Припев: Я чту своих, мой предок– скиф,

Мой острый меч – гитары гриф,

А песни – стрелы.

Но пуст колчан, не обнят стан,

Не выпит зелья полный чан,

Увы, враги все целы…

Після багаття на пізній трапезі всіх

пригощали царським пловом від Міністра,

і над лиманом знов пісні літали, наче птиці…

На другий вечір вже була «Команча», хоч в Ольвії

ніколи індіанці не жили, та полюбилися їх звичаї,

як і картопля їхня, кукурудза й помідори…

Віктор причовгав пізно уночі під кручу,

коли всі ігри на «Команчі» вже були в «зеніті»,

тож зненацька ледь  не пройшовся по«шаманах» в ямах,

немов індійський слон, від чого бідолашні з переляку закричали,

і він змінив свій курс й присів під кручею тихенько,

де йшли змагання, і відбувалося лопат метання замість списів.

П’янкий ольвійський вітер знов воскрешав в уяві Вііктора богів, і

битву Гектора з Ахіллом на війні Троянській, неначе сам Гомер,

явив таку картину бою:

«Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа

Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор,

Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши,

В землю уп’явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна

Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу…

І от він з піхов загострений вихопив меч свій,

Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди,

Зщуливсь і кинувся, наче орел той високолетний,

Що на рівнину раптово із темної падає хмари

Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, –

Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій.

Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили,

Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим…»

Та на «Команчі» кипіли інші страсті, й до третіх півнів

звучали гітари, й хоч круча від табору була далеченько,

і стежка стрімкою на кручах лиманських,

і дехто на ній загубив окуляри –

щасливо усі повернулись в Щасливу…

7

На другий день мав радість знову Віктор,

коли на зустріч йшов із Феніксом Пелідом,

який мав познайомити його з доцентом

Трояном… Біля теменосу вони зустрілись,

Там, де боги колись стояли, вони ж у трьох

вели розмову й міркували, як на руїнах

Трої Ольвія постала. Троян Микола навіть

цитував Слово про Ігорів похід,

де згадується за тропу Троянню й землю

Трояна. Мовляв, що невідомий автор «Слова…»

писав про цеє неспроста, бо предки наші

так називали бога Трояна,

сказав доцент на прізвище Троян,

чим дуже запалив у Віктора уяву,

неначе перед ним стояв онук самого божества,

велителя землі, повітря й підземелля – три у одному бога.

Може, й Тризуб утіленням його був культу?.

Тож, дорогі колеги, — продовжував доцент Троян, —

у «Слові…» згадуються землі Трояна,

де проживали поляни, укри та древляни,

й роксолани на середньому Дніпрі.

А раз були землі Трояні, то ще

давніше мало бути місто Троя, котрим є Ольвія.

Адже на Гіссарлику не знайдено храмів, яких уТрої-Ольвії

багато. До речі, свого часу три Ольвії було у світі:

в Памфілії й Віфінії, на острові Сардинія також.

— Чи можемо ми з вами сумніватись на чиїх землях стоїмо? —

доцент Троян урочисто промовив.

І це було настільки символічно,

що Гіляровський із Пелідом закричали: «Аве Троя!!!».

Слідом науки

А чи насправді існувала Троя?

У цьому немає жодного сумніву, і про це ми знаємо ще з шкільної парти, от тільки за місце, де вона була, ще й досі триває Троянська суперечка. Тощо ж тоді відкопав Генрі Шліман, цей багатий купець, який заробив мільйонні статки в Росії, почавши з торгівлі селітрою, з якої виготовляли порох?

У Шлімана було нелегко дитинство, бо рано залишився без матері й почав поневірятися на різних підробітках, але Фортуна неодноразово виявляла до нього ласку. Однак незважаючи на те, що він захоплювався історією й ще в дитинстві поклявся знайти Трою, його називали дилетантом, оскільки Шліман не зважав на закони археології, які, на перший погляд, дуже прості й доступні кожному, хто візьметься в експедиції за лопату. Однак це не так, але Генрі Шліман думав інакше, розкопуючи 9 древніх міст, він не дуже зважав на зауваження науковців, і мов на бульдозері проривався в глибину віків. Так і було з пагорбом Гіссарлик, який ніяк не вписувався в Гомерову «Ілліаду» навіть тим, що Троя мала бути на кількох пагорбах, а не одному. Та незважаючи на відверті насмішки істориків того часу, він заздалегідь вирішив, що саме тут відкопає Трою. Відтак більше сотні найманих робітників розкопок почали «трощити» вікові культурні шари древнього міста на пагорбі Гіссарлик, викликаючи масу обурень науковців, особливо педантичних співвітчизників Шлімана, німців. Не знаходячи доказів існування Гомерівської Трої, він заглиблювався все далі, доки не знайшов скарб, який назве Пріамовим. Це була надзвичайно багата знахідка: Понад 8 тисяч 700 виробів із золота й срібла: посуд, діадеми й прикраси! 

Про Шлімана заговорили в усіх газетах, хоча дехто зважаючи на його багатства й авантюризм, сумнівалися в цьому, мовляв, він міг підкласти цей скарб, котрий чомусь знайшов сам із дружиною Софією, незважаючи, що на розкопках було багато людей. Та Шліман в своїх інтерв’ю постійно стверджував, що Троя повернута з небуття, хоча більшість істориків сприйняли це повідомлення в штики. Все ж згодом частина науковців змирилися з цією версією, хоча крім скарбу Шліман не знайшов інших доказів існування Гомерівської Трої. На які ж аргументи спиралися археологи, які повірили Шліману? «За своєю недосвідченістю він міг змішати з землею культурні шари, і тим самим ліквідувати сліди існування древнього міста Трої»,— пояснювали прихильники версії Генрі Шлімана.  

Однак далеко не всі науковці погоджуються з цим і сьогодні. Пишучи дану поему, я читав на цю тему праці багатьох істориків, насамперед П. Гарачука, В. Бебика, М. Карпенка. В. Хитрука.

Отже, цілком можливо що Ольвія, котра знаходиться біля села Парутино в Миколаївській області могла постати на руїнах Трої. Заслуговує на увагу й та думка, що міст з такою назвою Троя могло бути кілька, як і Ольвій. І все ж Гомерівська Троя найбільше вписується в наші ландшафти.

Автор