У полоні трьох мавок

У полоні трьох мавок

1

Цього ранку ліс, як ніколи, був сповнений дивом... Від ніжності цвіту завмирали дикі груші, раніше Олесь не помічав, що їх такбагато, але ще більше дивувався черемусі, з якою, здавалося, хотіли обійнятися всі дерева. Мов це і не черемухи були, а мавки в білих весільних сукнях, від яких віяло чарами пахощів так, що все навколо хмеліло, особливо птахи, які збуджено співали серенади про любов — і тулилася гілка до гілки…

Олесь настільки захопився цією феєрією, що навіть не знав куди йшов, наче очманів від черемухового дурману. Несподівано біля нього озвалася зозуля, і вперше в житті він побачив зблизька цю загадкову, сріблясту птаху, яка пророчить тривалість віку, й почув як десь близько закувала ще одна.—«Ого! Такого ще не було, щоб дві одразу!..»— Та наступна мить вражає ще більше, бо над самою головою пролітають дві зозулі, й він захоплено милується їхніми сріблястими крилами, дякуючи за приємну несподіванку. І от зозулі розчиняються в лісових нетрях, однак він чує їхні голоси та йде на них, мов заворожений, ніби стежками безсмертя, бо вже й збився з ліку скільки років йому накували. Невдовзі Олесь виходить на незнайому галявину, яку обступили віковічні сосни, поміж них проглядаються темні кольчуги дубів, а посередині квітує розлога груша, але її аромат забиває дух черемухи, котра біліє звідусіль, наче туман. І несподівано з цього черемухового туману вийшли три дівчини…

Олесь розгубився: можливо, це намарилося від черемухового цвіту, однак дівчата йшли в його бік — одна краще другої, він довго не міг збагнути, котра з них найгарніша. Одна була світлокоса — очі, мов сині озера, в іншої така мила посмішка на устах, від якої не можна було відвести погляду, третя дівчина вражала осіннім кольором волосся...

— Ну то що, вподобав котрусь із нас?— несподівано запитали дівчата, ставши неподалік.

— Від здивування він утратив не лише дар мови, а зніяковів, адже не міг сказати, яка з них найкраща.

— Ми так і знали, ти, як усі мужики, млієш за кожною красунею й не можеш спинитися на своєму виборі,— засміялися дівчата, а тоді всі троє поглянули на Олеся, й він утратив свідомість…

2

Прокинувся на знайомій галявині, але груша вже не цвіла, а рясніла золотими плодами, такими ж округлими, як жіночі принади. Олесеві згадалося, що в дитинстві він дуже любив казку про золоті груші, які стерегли троє братів — невже дитячі вподобання стали реальністю? І він встав зі свого ложа, встеленого пахучими травами, щоб спробувати ці золоті груші на смак, бо ще з дитинства мріяв про це.Та тільки підійшов до груші — несподівано вийшли троє дівчат.

— А він нічого,— сказала темнокоса красуня, відразу пішов до груші, але ти їх, Олесь, не чіпай, бо навік залишишся з нами…

Він був здивований, що дівчата знали його ім`я… Але що означало: «Навік залишишся з нами», невже потрапив у полон, чи це йому сниться?» — І він щипає себе за руку.

— Та сниться, це тобі, сниться, ти ж хотів побачити мавку, от тепер і зустрівся одразу з трьома ,— сміються дівчата,— однак Олесь відчуває реальний біль, й не може збагнути, що з ним коїться…

--- Давай знайомитися, козаче,— каже дівчина з волоссям, як осінь і першою кладе в його долоню ніжні пальці, що він знову ледь не втратив свідомість,— Ія…— яке дивне ім’я тільки й встиг подумати, як підійшла світлокоса дівчина й проказала:

— Лада,— і так глянула на Олеся, її очі були, мов глибоке вечірнє небо, в якому от-от і засяюють зірки, —аж він подумав, мабуть, вона найгарніша з усіх трьох мавок…

— Та в наступну мить, до самої глибини душі, куди він боявся зазирати, пройняла карими очима темнокоса Тая, і він завагався знову, котра з них найкраща, а дівчата лише посміхалися.

— Але, ти маєш вподобати тільки одну з нас, інакше будеш в нашому полоні завжди.— сказала Тая.

— З такими дівчатами хоч до кінця віку,— відповів весело.

— Ні, лише з одною ,— наголошує золотокоса Ія,— сьогодні ти будеш з Таєю, але перед тим маєш наловити риби, тільки зважай, там багато русалок, ти можеш їх розглядати, та не дивися в очі, бо пропадеш…

І дівчата дали зелені сіті й показали стежку до озера.

3

Олеся завжди вабили лісові озера, бо не кожен ліс має такі магічні дзеркала, в котрих причепурюється небо й живуть русалки. Нарешті з душі спав важкий камінь, і він знову став самим собою, особливо зігрівала думка про ніч із Таєю, а ще міркував, яку з дівчат обрав би сам, однак знову вагався, бо йому однаково подобалися різні дівчата, навіть фарбовані «каштанки». Мабуть, так чоловіків влаштувала природа — перебувати в постійному захопленні чарівною половиною… І от поміж дерев несподівано зблиснуло водяне дзеркало, а в ньому — купалися хмари. Згодом Олесь роздягається на зеленому березі й з сітями заходить у воду. На диво його проймають ті ж самі почуття, як в дитинстві, коли цілий тиждень плів із дроту спеціального кошика, щоб ловити коло берега рибу, витоптуючи з очерету. Наразі мав ловити сітями, котрі називають кловнею. І згодом затріпотіли хвостиками впіймані золоті карасики й завмерла щука, прикинувшись неживою, він бере її першою, подивувавшись:«Це ж треба, знову піймав ту саму рибу, як тоді, в дитинстві, коли прийшов до ставка зі своїм власноруч сплетеним кошиком. У наступну мить щось голосно сплеснуло на воді, наче на поверхню зринув велетенський сом. Олесь злякано озирнувся й побачив русалок, які пливли до нього, й наче магнітом притягували до себе. Але він знав — їм не можна дивитися в очі… Однак  він не міг стриматися, щоб не поглянути на них, але останню мить, перед його очима з’явилася темнокоса мавка Тая, і він таки знайшов сили, щоб не поглянути на русалок, і саме тоді з сітки вислизнула впіймана риба, й на весь ліс засміялися русалки, і той сміх холодним лоскотом пройшовся тілом, і наче хтось поруч прошепотів: «русалки можуть залоскотати й сміхом». І Сашко стрімголов вискочив з води й побіг лісовою стежкою увесь час стримуючи себе, щоб не озирнутися та, думаючи, що скажуть дівчата, коли побачать його без риби.

4

— А ти молодець,— сказала Тая, знайшов в собі сили побороти чари русалок, не журися за здобич, головне, прийшов сам,— і сяйнувши великими, мов озера, очима, дівчина поманила в глибину лісу…

Навкруги знову все зацвіло: мліли від ніжності дикі груші, й ліс полонила пахощами черемуха, дихаючи солодкою радістю весни. Олесь із сумом подумки зауважив: «Як мало радів цій природній ідилії, весняному лісу й вітру, а скільки разів намагався піти лісовими стежками зі своєю коханою, та їй завжди щось заважало. І от тепер він з Таєю, такою природною та жаданою…»

— Це твоя мрія, — ніби хтось прошепотів поруч.

А вона йшла, ніби царівна, й темне, як ніч волосся, спадало на плечі, й здіймало в душі таку ж темну й солодку хвилю нестримного бажання, коли вперше в житті цілувався зі своєю дівчиною. І на цей раз все було, як тоді — вперше… У Таї так само трепетно билося серце й здіймалися груди, як обіймалися, і такими ж вологими та палкими були уста, коли лягли в траву.

— Я люблю під дубом,— несподівано проказала Тая, й підхопившись на свої чарівні ніжки побігла в глибину лісу.

Олесь біг за нею, як за найдорожчою миттю життя, і знову думав: «Мабуть, це сон?..» Тая ж так прудко бігла, що він віддав би все на світі, тільки б вона спинилася й ще раз поцілувала. І вона ніби почула його, й чекала коло розлогого дуба, котрий посеред інших дерев виглядав царем, а Тая, притискаючись до його кори, стояла, ніби царівна, усміхнена й загадкова. І вони знову злилися в обіймах, він цілував її медові уста — й в оксамитовій траві вони були щасливими, мов ніколи, й був незабутній вечір, і ніч із сяйливими зірками, як очі коханої…   

5

Іншого  вечора Олесь ходив до лісу з Ладою, і розплітав світле, як місячне сяйво волосся, й хоч ніч була обом радісною, але вранці він чомусь почав сумувати за дружиною. Ще більш сумно було, коли зустрічався з золотокосою Ією, й Олесь почав розуміти, що не зможе вибрати найкращої серед дівчат, в кожній було своя родзинка й солодка загадка… Але він не хотів їх розгадувати до кінця й залишитися без мрій, тож почав тривожитися, що навіки залишиться в полоні мавок. І хоча дівчата подарували трепетні ночі, все ж, розумів: це лиш солодкі, мов черешні, мрії, а йому вже хотілося хліба, хай і черствого…

— Коханий, — несподівано почув голос дружини,— й прокинувся радий, як ніколи, розглядаючи свою благовірну, ліплячи її образ з трьох мавок, думаючи, чи варто їй розповідати про свої мрії.

— А ходімо сьогодні до лісу,— запропонував, пригадуючи свій сон, й прагнучи, щоб він повторився наяву, і, на його здивування, дружина погодилася…

(5. 05. 2013, Ірпінь )