III розділ

МІСЯЧНІ СТЕЖКИ СОЛОМИ В МІСТІ.

Історія монументального каменя

I

У крихких мушлях, на хвилях

морських,

вигойдується тисячоліття, епохи,

мармур статуй.

І нам ніколи на мармурі не

віднайти й сліду

молюска.

Чи ж залишимо слід по собі?

II

Бетономішалка-мушля

крутилась на невидимій

течії, наче море прорвало

звичні лінії часу.

У мушлі-долоні попльовували

люди...

Слина здригалась прозорими

тільцями молюсків,

і виростав

Постамент…

III

І знову люди воздвигали

нового бога.

І страх ворушивсь

молюсками, адже

чим більше зросте

богів кам'яних, тим більше

буде темниць

і тюремних мурів.

IV

Каміння, як і гори не

приручити.

Навіщо ідолів творити? —

Боги

                                               з небес не сходять

ІКОНА НЕВІВДОМОГО ХУДОЖНИКА

Чорними стежками,

крізь тріщинки

проривається темрява

середньовіччя,

поривається

крізь полотно

ікони невідомого

художника,

аж позолота рами

спалахує

відблисками

вогнів інквізицій,

і зблискують

ці вогні на чолі

Хреста-Вседержителя,

зблискують ув очах,

якими художник

проклинає вседержительство

вірою та золотом   церков,

на хресні муки

прирікаючи народи...

Сон

Червоні ружі з автоматів —

рої залізні смерть несуть

в криваві квіти на тілах,

а маки дикі у житах —

уста землі, уста червоні,

і колос падає в поклоні

від жала гострої коси.є

Таке життя, так буде вічно?

І гинуть крапельки роси.

Не од вражої рани

Я, князівський дружинник,

стою по коліна в холодній

воді. Стою у воді,

а напитись не можу,

брязкають відра на

на стежці,

а може мечі.

А рана пече,

мов сиплеться на неї сіль

з чумацького возу.

А я стою

по коліна

в холодній воді,

стою у воді, а напитись

не можу, бо у річці пере

попадя криваву сорочку

князя Василька, братами

осліпленого.

Чи не під її церквою

співають:

"Згинуть наші воріженьки,

як роса на сонці".

Я не побачу вже сонця

та знаю, згинуть,

коли з-поміж себе ворогів

не шукатимем... Згинуть, і

не через століття,

як колись згинув

я, і не од вражої рани.

На могилі Сірка

І торкнувся я шаблі устами,

щоб не збудити гострий край.

Не бійтесь, не в бій з ворогами,

та шабля для мене — ручай.

Срібний струмок, холод

джерельний

із замулених, забутих криниць,

хоч пам`яті спрагу пустельну

не втолиш.

Однак блиск зірниць,

той холод джерел, той голос:

"Все менше чистих джерел

на землі і між нами,

до яких припадеш ти устами".

Убивця бджоли

Він переслідував

               бджолу,

що струною

бриніла в його

              кабінеті.

Він боявся, мов

              кулі, як

доносу жала її,

а вона ж-ж очманіла

теплом, крилами

шибки лід била,

коли він її папкою

інструкцій —

              по крилах.

***

Піски, мов пси, гонимі

вітрами, вони всюдисущі,

вони завше з нами.

І побачив у полинових

туманах, за скіфськими

курганами: скінчилась

битва, ворон кряче,

без вершників блукають

коні, і лиш самотній воїн

плаче, схиливши голову

в долоні — "і нікому

задзвонити чи свічечку

запалити."

Стіна

Не з каміння вона, не з бетону,

а із темряви наших душ,

і пульсують на ній червоно

дикі маки усіх насильств.

І мов чую десь зовсім поряд:

"До стінки, до стінки!"

Бачу злість вогняну могильна

темрява їсть. О стіно!

Чому батько мовчить, коли

сердиться? Губи скривлені

в посмішці? П`яний? О, стіно!

не посмішка то — людського

болю гримаса, далекий крик

раба, придушеного каменем

на піраміді. О, стіно!

Чорна стіно...