IY розділ

Острів для янголів

(вірші у прозі)

Гуси

Гуси-гуси... Щось є в них таємниче. Гуси спасали  Івасика-Телесика, гуси врятували Рим. Гуси з крилами, як у янголів, гублять пера в садку. Такими перами творили безсмертні рядки Шевченко і Пушкін.

Гуси. Пухові матусині перини, великі, як хмари, як легко під ними у снах літає душа. Гуси, що завжди йдуть рядком, в них завжди порядок, порядок завжди.

Завтра Великдень. Ще сніг в заглибині провалля біліє шкарлупою яйця велетенського. Воскресає природа. У траві де-не-де вилупились, пробились жовті, як гусенята, первоцвіти. Як ми чекаємо Великодня! Гуси, гуси з крилами, як у янголів. Мама змащує їх пір`ями паски, тіло Христове.

Завтра Великдень. А яке прекрасне таїнство народження писанки! Пахне воском, немов у церкві, грудку якого дзьобає пташка-ключка жерстяним дзьобиком, яку раз у раз нагріває мати, торкаючись до жовтої троянди пломінця гасової лампи. Візерунки, мов на вишиванках, вкривають боки яєць, візерунки, що тчуться з воскової грудки і пісні...

1999 р.

Тече річка-невеличка

Та річка в намулі часу втратила навіть свою назву, і в деяких місцях мало не губить береги, мов хоче полинути на поле, особливо після літніх злив — їх так багато випадало в золотому дитинстві, коли цю річку-невеличку переповнювали дощі та вода з польових озерець. Тоді рибку було  легше впіймати на березі, ніж у річці, в якій здебільшого водилися «колючки», маленькі рибки з двома голками біля зябер.

А от після дощу в річку запливала рибенція з інших водойм. О, як тоді раділо серце, коли на долоні тріпотів золотий карасик, впійманий десь на закалюженій стежці чи затопленій траві…

Незважаючи на те, що в деяких місцях річку перестрибне й жаба. У селі  її русло значно ширшає, поділяючи його навпіл, й на берегах фортечною стіною зринають верби. Такі старі й високі, що, здається, глибина річки пішла в вербове верховіття.

Верб в околицях села — багато, й деякі, з них, мов з відкритими душами, темніють спорохнявілими серединами. Але тут не почуєте: "не лізь у душу", коли захочететься сховатись у дуплі. Пам`ятаєш, як ховалась ти, уявляючи себе Мавкою?

Але справжня вербова феєрія — за селом, в пагористій місцині, яку не важко відшукати, якщо йти берегом. За селом пагорбів, мов короваїв на весіллі. Вони невеличкі, так і тягне забігти на кожен з них. Ось переді мною долина, котру називають Жолобами. Мама розповідала, як чула від старих людей, начеб тут, колись давним-давно, був замок, що запався під землю, чи пішов на дно озера. Тепер, ні замка, ні озера. І вкотре хочеться оживити джерела й наповнити цю долинку водою, вийшло б чудове плесо, якраз навпроти  заграви. Я ніде не бачив таких прекрасних заграв, коли заходить сонце, як  тут. Кожного разу —  це нова таїна. Ось перед вами міняться порфирами небесні брами, течуть малинові ріки, постають золотими скелями хмари над рубіновими урвищами, а то перетворюються на острови, пульсуючи неземним, райським світлом. І раптом все змітає жовто-гаряча хвиля й відкриває в небі нові простори, що червоніють маковими полями, а то жовтіють пісками пустельного безмежжя...

І ось долина верб, на пагорбах біліють хати села старої Лежниці. Тут русло річечки ширшає, а верби ростуть навіть у воді, й деякі настільки обчухрані, що схожі на скіфських бабів. Он взагалі, наче скульптури: Дріада марить уві сні, а он, наче Мавка виривається з дупла та не пускає її хтось. Тут над річкою, і в воді так багато верб, схожих на задервянілих істот, аж, здається, то зачаровані люди  

А в виярку, під пагорбом верби, мов печі, хтось розкладав вогонь у дуплах. І рогачі гілок щось хочуть вихопити зсередини — то Перелесник-вітер — та що знайде окрім намиста світляків, що уночі ще й можуть налякати?!. Скрипаль з смичком рожевим, у сорочці білій, ходить попід ними — то лелека. Чи пам`ятаєш, як ховалась у вербі? Я так і не зробив сопілки й досі.

1999 р. (с. Волиця, стара Лежниця)

Туман

Молочний ранок... Туман залив село і, здається, приніс запах трав і квіток лугових. Чи то, може, корови топчуть траву, випускаючи з неї дух? Їх ведуть на мотузках. Корів у тумані не видно, тільки сіріють боки, мов човни.

Йду на луки. Сіно, складене у стіжках, що схожі на курені. Здається, в них хтось живе — тумани над ними струмують, як з димарів над хатами.

У видолинку туман причаївся, біліє, наче плесо ставка. Як він вабить до себе! Іду. Вже сонце, золота копиця, встало, скрізь розіслало проміння золоту солому, і почав здійматися туман і застигати прозорими серпанками а то й струмками над луками, над видолинком мов  спустилась із неба  хмаринка й застигла у розпачі. Поспішаю туди, хоча знаю, коли я прийду, то цього не буде, розтане вона, як кульбаба від подиху. Але поспішаю із завмиранням у серці. Як на побачення йду. Вже туман почав випадати росою мені на лице, наче сльози чиїсь і  згадалось  неприродньо біле, як цей туман, волосся твоє.

с. Волиця 1999 р.       

                                 БІЛЯ

                                 МЕРТВОЇ ГОРИ

                                 Цей терикон уже не дихав, як у дитинстві, теплом розігрітої на сонці породи. Він скидався на руїну старої фортеці. Цей терикон назавжди втратив схожість з гостроконечною пірамідою: він  був розтерзаний на сто доріг, породою вкривають сільські шляхи. Старий безверхий терикон розчісував хмари сухими пальцями безлистих дерев. Здавалось, дерева сиротливо тулились одне до одного й хотіли назад, додолу.

                                 "Для них це чужа поверхня, вивергнута з-під землі тяжкою працею шахтарів, у тому числі руками мого батька й родичів", — подумав, спинившись біля терикона, мертвої гори, що поховала під собою найкращі батькові літа.

                                 А втім у дитинстві терикон не раз перехоплював дух, коли видирався на його вершину — звідти було видно навіть Польщу, а уявлялось пів-світу.

                                 Ех, тоді і батько був молодим, а тепер і шахта стара, ледве животіє, дожовуючи під землею останні шматки "чорного хліба. Повсюди видно сліди згасання. Он цвинтар із ломаччя та залізяччя: стримлять оглоблями рейки, потрощені шпали, мов шакали, скалять зубами гострі скалки. Он роззявилось кількадесят вагонеток — іржавих й порожніх, як невідомість. Порожнеча для вагонеток, звиклих до тяжкої ноші, постійного руху в залізному стаді підземного потяга — страшніше сталеплавильної печі що могла би дати їм друге народження й призначення. А втім, ніщо на землі не зникає безслідно. Колись і вагонетки переплавляться і перевтіляться у серпи й молоти, а, можливо, в лімузин…

                                 Несподівано, очам своїм не вірю, посеред цього, кинутого напризволяще хламу, забіліла гашеним вапном п'ятирічок статуя Леніна. Здавалось вождь зараз вхопить "бгьовнишко" із смітника й попре, як сусід Грицько Пензель. Грицько тягав додому із шахти не лише все, що погано лежало під ногами, він навіть на териконі поставив старе ліжко, щоб було де спочивати, коли втомлювався під час збору дармового вугілля. Мабуть, й Ілліч здивувався б дрібновласницькій жадобі цього пролетарія.

                                 Отже, повержений бетонний вождь безпомічно лежав переді мною й світився ребрами арматури — гірники народ гарячий, як горці, нам"яли боки вождеві, можливо, й відбійними молотками старались.

                                 Так он, який він, бог ізсередини, бог, що стояв на п'єдесталі у сквері біля шахтного управління і моєї юності — порожній зісподу, як матрьошка, а зовні — бетонний штамп нездійснених прагнень про рівність й світове щастя…

                                 Страчений ідол біля підніжжя безверхової мертвої гори маленького міста, міста, яке вже ніколи не дозволить себе обалванити, й не допустить засилля бетонних, гіпсових, чавунних ідолів? Але ж ніщо на землі не зникає безслідно…

м.Нововолинськ1998 р.

Місток кришталевий

Тонкий лід, позатягувавши після відлиги виямки від слідів, тріскав під ногами, мов перетинки скляних барабанів, і здавалось, що відлунював десь аж у підземеллях, особливо, коли нога провалювалась у глибоку ковбаню чи колію, а то поблискував вікнами палацу — не дай Бог, ступити туди, то й не допоможуть чоботи на зразок "видно пана по халявах", якщо вони навіть за коліна.

Не менш небезпечно й на містку, що кришталевою прищепкою скріплює біле покривало снігів, мов вивішене господинею-чепурухою. Хоч би не посковзнутись. Річка з-під крижаних брів  так холодно блимає, і, заокруглившись перед вузьким отвором, драглистою медузою квапиться якнайшвидше протиснутись до бетонного вічка, щоб там, на іншому кінці, розлетівшись навсібіч, пірнути бозна-куди.

На березі крижані, кришталеві руїни міняться сонячними іскрами, не задмухаєш — і не помітиш, як вони займуться, згорять, точніше, відлетять на білосніжні острівці хмар, щоб потім знову шукати дорогу на землю.

Крижані руїни кришталевого замку. Як я хочу, щоб його тремтливі вогні-самоцвіти побачив в озерці маминого вікна мій син на Коляду.

1999 р.

ЧОВЕН НА БЕРЕЗІ

Село постаріло немов, ніяк причепуритись, глянути в дзеркало озера. Човен на березі, на ланцюгу, такий недоречний. Хто вкраде його?! Навіть хвилі не відне6суть — немає води. Отож гріє боки, дерев`яна черепаха на ланцюгу. Лише посередині озера, в маленькій калюжці, біла карусель — плавають гуси по колу.

Човен на березі... Залишилось зробити з нього гойдалку і гойдати на березі висохлого озера дітей: колиска хвиль пішла на дно, а колись, яке було озеро,  купалися в ньому і люди, і небо, і до зірки можна було торкнутись рукою ...   

                                   1999-2004

Троянда

Повідала мені донька:

— Тату, я хотіла тобі троянду на свято подарувати, але ж їй буде боліти, коли різати. А так — в червонім вирі пелюсток свій прихисток долонь знайде цей день, метелик тонкокрилий. У вазі ж, як в труні, їй буде млячно й лячно, а так троянда сяє, їй би з краси не вмерти, такої ж бо краси на цій землі немає, а кожен заздрить, зазіхає...

1998

Там, на широкому плесі Дніпра, небокрай випасав табуни хмар, вагітних дощами і громами. Там, зелене пір`я пагорбів скубли білі кози, теленькаючи дзвіночками,  а як їх не ставало видно, то блукаючі в повітрі дзвоники, мов шукали притулку і, здавалось, що  долинали десь з-під землі. Такі асоціації навівала думка про те, що  начебто тут були в давнину глиняні печери й жили монахи.

Весна ж по-своєму обдзвонюла довкілля — жайворонками. До них, з пагорбів, в блакитне піднебесся, простягали руки-віти дерева: "Спочиньте, спочиньте", — не вгавали синиці.

О, ці пагорби на околицях Волоського! О, ці пагорби, подекуди порізані весняними потоками смачно жовтіли окрайцями пасок. І подумалось, що саме тут, у Волоському, Господь місив глиняне тісто. І хоч як важко повірити у глинястість нашого походження, але ж наші кості з кальцію, який є у вапняках, в білій глині  та  молоці, особливо, у материнському. І подумалось:  Господь Адама зліпив з глини, і в душу небо прихилив. Душі безмежної злякавсь дитинно, Адам і яблуко вкусив. І ранами ятрить відтоді цей Божий світ, вже стільки літ... Ракетами, як ціпом, люди вже обмолочують зеніт.

2000-2004 р

Світло дерев

Ох, і жовтень втворив — півсвіту засклив. Все, що не дихає, пойнялось прозорою корою. Віти дерев, мов скляні трубочки, подзвонюють, пострілюють, здається, от-от  і посиплеться додолу битого скла злива. Ба, це ворони оббивають  крилами скляні гілки, встромляючи в простір вібруюче "кар-р-р", не подобаються їм такі переміни.

Тим часом, немов із черені печі, викотилось  колобком сонце й нечутно лусьнуло по макітрі одного й другого динозавра, вірніше, їхні тіні, що повисли на хмарах. Сірі хмари, мов динозаври, зализували вогніючі рани, скалили на мене з-під даху особнячка бивні-борульки, почервонілі, немов від крові з'їдених сіромах-горобців. Насправді то гралося cонце.

У наступну мить воно зблиснуло карамелькою на стеблині, заясніло вином у крижаній колбі, що повисла на ринві, лизнуло льодяники від кашлю під димарем.

Сонце зійшло... Сонце! Світ стрепенувся, всміхнувся міріадами іскор і запрозорились дерева.

Леле!!! Ще вчора сірі і кострубаті скелети-дерева, мов пришельці з того світу, світились велетенськими люстрами, світились кришталевою чистотою над установами, цехами, дахами, на фоні заводських труб Дніпропетровська, що зміїлись у небо чорними стежками диму. Туди квапились люди. Чомусь пригадалось: "Неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть..."

Дніпропетровськ

1999-2004

            1999 р. (Дніпропетровськ)

ПРИГОДА НА РИНКУ… У НЕБІ
Звісно, на ринку люди дивляться не вище полиць, хіба роззяви задирають голови. На цьому ж ринку не лінуйся поглядати й під ноги. "Па-бє-рє-гі-і- ісь!", — кричить вчорашній конструктор, штовхаючи візок з мішками, аж колеса вищать. Йому б до нього моторчик, та ніде буде розвернутись посеред людей: базарювати вийшло все місто!.. "Купітє-є-є носкі, нєт ізноса", — надривається вчорашня вчителька за п`ять гривень за день. Вона торгує у такому вузькому проході, де потрібна особлива обережність: тут на вас можуть наїхати "кравчучкою"або, як тепер кажуть, "кучмовозом". Тоді прощай колготки у красотки, а вам, можливо, доведеться залатувати дірку в брюках завбільшки з сімейний бюджет. Але що це        Біля гірки макаронів двоє так довго дивляться в небо, наче там летять бройлери з "ніжками Буша". Поглядаю собі, цікаво, що там літає. Нічого, лише хмари біліють вершинами Гімалаїв, і синє безмежжя. А!.. Бачу: журавлі — крилатою борозною в небесному полі й радістю на душі. "Журавлі ! Журавлі!.. — вигукує хтось, і найзневіреніші пориваються в політ         Журавлі над "Озьоркою", — так називають Дніпропетровський обласний ринок, збудований на місці висушеного озера, що тепер шумить людськими хвилями.

       Ринок… все топчемось з "кравчучками" і "кучмовозами" по ньому і по життю, і ніяк не можемо в`їхати в той Ринок європейського добробуту, все мріємо про заробітки в заморських країнах, а на своїй землі працюємо за копійки.
        Рідну землю навіть журавлі не покидають назавжди, он летять, а я стою на місці, чого чекаю? "Ніби я маю життя запасне", чомусь згадався рядок із одного вірша.

                                     Дніпропетровськ,  1999 р