Первоцвіти

Вони перші пелюстками

крил зрушать снігу холодну

печаль і мости крижані

зламають разом із сонцем,

і подивляться першими ніжно

в очі весни, долаючи страх і

зневіру. І надія воскресне

повсюди — серцях і коріннях,

і торкнеться десниця Творця

промінням усього — найменшої

стебелини… Знов народиться

нове життя й літо в колос вбереться,

і зернина вже вкотре наповниться

златом земного буття й стане

борошном снігу в хлібині…

Все, як завше, триватиме в колі

одвічнім, у центрі котрого пелюстка життя…

Та коли в серці щем, і тривога у ньому

вбиватиме мрію, Ваші очі згадаю, що

мов ті первоцвіти з під холодних снігів

вселяють у серці надію.

Лелеки

Їм під силу подолати більше десяти тисяч кілометрів, без компасів і навігацій в безмежному небі. Лелеки летять тисячоліття з Африки, над морями й континентами, летять безупинно, і приносять на стомлених крилах весну в Гостомель, обравши саме це містечко з усього Приірпіня за свій другий дім, де є близько десяти їх гнізд.

«Лелеки, лелеки, де ваша вітчизна?

Де ваша вітчизна — скажіть?»...—

У відповідь тиша довкола,

й лелека, мов янгол, мовчить

у полі схололім, нежданих снігах,

на стомлених крилах —

лиш неба блакить,

що вчило терпіти

і жити й любити його

безкінечність у дні…

І згодом в гнізді

клекоче їх скерцо,

весна оживає, відходять сніги…

І хоче зігріти їх сонце і поле,

світлішають люди, як

діти немов.

І я повертаюсь в щасливе

дитинство, питаючи подумки знов:

«Де ваша вітчизна, лелеки,

за морем далеко?

На озері Чад? Чи тут, на землі?..»

І чую немовби у радіснім скерцо:

«Ось тут — де гніздо, де стали

на крила, і ти на Землі, як

на Небі живи… Бо в ірій

не візьмеш на крила нічого,

крім чистого серця свого…»

І над гніздом клекотало їх

скерцо — і янгол всміхався в мені.

***

І тут, поміж дзеркал пливучих,

між берегів в зеленій брості,

Перевізник міста-слон,

До Ірпеня запрошує у гості.

А поруч — он, малий місток зове всіх на узілсся,

Що у зелених бризках,

Й в бруньках розкрилених врочисто.

Й вже виповз вужик з під землі,

Верткий, як час, і вічний, як течія у річці

Легенда про Сірінкс

Зірки в суцвіттях... у садах...

на вулицях - повсюди…

У фіміамі пахощів земних —

бузкові грона,

що увібрали райдуги тони

і присмерк волошкових вечорів,

й зорі відтінки таємничі...

І скандинави згадують

в цей час легенду про Іріс —

Богиню райдуги, що сотворила

це квітуче Диво, щоб

неспокійні вікінги тримались

рідних берегів і милувались

у розмаї квітучим таїнством

Сірінкс, як називали елліни

річкову німфу та Зорі вістунку,

якою так замилувався Пан,

Бог лісу і лугів, бо серед своїх

німф не бачив він таких чарівних

грацій, тож втративши дар мови,

забув що Бог і біг щодуху за Сірінкс.

«Та щастя не у тому,

щоб його впіймати, його

безсмертну радість треба в серці

відчувати»,— так думала Сірінкс,

коли від Пана утікала,

й чим далі бігла — все більше

розквітала на берегах усіх та на Землі,

щоб Пан міг всюди нею милуватись,

й не бігав більш за щастям світом,

а шукав в бузковім цвіті

п’ять заповітних пелюсток,

і дослухався серцем до її квітучої весни,

умів терпіти довгі зими,

коли вона безлиста,

щоб мати радість зустрічі завжди,

як наставатиме

весна барвиста.

Тріумфальна арка весни

черемшиною духмяніє

і крилаті у лісі ще ніжні

листки із птахами здавалось

в вир зелений

летіли…

І повітря хмеліло від цвіту,

а небо від співу пташиного

немов зацвітало бузком,

як в горах далеких і

недоступних…

А дорога у дві золоті колії

в далеч вабила ще невідому.

Але арка квітуча спиняла мене,

огортаючи цвітом, як вітром

пахучим світів невідомих,

і наче тихенько зронила:

Ти куди? Не спіши,

зупинись і послухай Весну.

Вона скрізь... тільки ти відкрий

душу для неї…

Гостомельські вишні

Якщо в Петриківці не вродять вишні, їх намалюють художники…

А от у Гостомелі вишні - завжди пишні, як на орнаментах Петриківського розпису

Гостомельскі вишні,

хвала Всевишньому,

зовуть під парканом церкви,

такі соковиті, як уста милої,

і як солодкий гріх,

тож, отче Петре, простіть

мене грішного,

що цей колорит

в рубінових згустках

дівочим намистом

так вабить до юних літ...

В глибинах роси

Глибокі роси на покосах,

в траві пливу, мов на човні,

згадалися так Ваші коси,

що світять сонцем

аж до дна глибин

таємних...

Де берег в вічному чеканні

поміж живого срібла течії,

у прагненні щемливого єднання

стежок, що пролягли в мої

нездійснені бажання

про світ і світло в чистих росах,

і трави що не ляжуть у покоси,

а будуть завше в літі зеленіти

й рости колоссям золотим…

****

Збирав я роси на світанку,

як в пригорщах трави

світились діамантами

 зблиски галактик і

далеких зір, як

у краплинах всесвіт

мерехтів, і зрів

в глибинах грім дощів

у росах, і заплітав

в зелені коси лісу

осіннє золото Зефір*.

І мліло небо на ріці,

туман хмаринами

між берегами плив,

шукаючи єдину

сутність в небі

й на землі, бо він

також колись водою

з небес в цю річку упаде.

А я ішов, вмиваючись

росою, настояній на зорях,

і відчував немов зі мною

сьогодні юність моя йде.

*Зефір-західний вітер

****

Манливий час, і витончене

до нестями тче павучок

мереживо казкове,

щоби впіймати світ,

котрий такий

несправедливий, і

зависає у його тенетах

крилата фея літа,

що надихала скрипку

цвіркуна, який

виповнював всю ніч собою

та всі усюди, й була та пісня

безмежніша за ніч,

й невидиме маленьке серце

цвіркунове — великим,

як любов без меж....

На ірпінській набережній

На тапчані, як на човні,

я  мандрував з варяг у греки,

й далі пливли мої думки бурхливо,

як хвиля моря, що колись

вкривала Приірпіння й Київ,

а ще раніш Тетіса океану,

що аж до Африки доходив,

куди птахи летять у вирій,

лелеки особливо, і думав

я чому летять вони до

цього континету, з якого

вийшли перші люди,

й чому в поетів немає

часу на рибалку.

Бо їм завжди треба шукати,

як не сліди давніх морів,

чи Трої у степах ольвійських,

або ж миттєвості сплітати

в вінок для Музи повсякчас.

Вчора

В саду заграва пломеніє,

і вечір заблукав між листям,

де багряніє кущ троянд,

чекаючи з роси намиста.

Та дощ обходить стороною,

у спраглому чеканні літо

сумує за небес водою,

і тчеться світло через сито

хмарин наляканих

грозою, що зріє десь у високості...

Хай буде дощ й квітує літо…

28 червня 2018 року

Одісея есеїв

На горах Кия

Дитинка, або Киїнка, гора на якій хочеться виліпити глиняного чоловічка

Як би не гнітила втома, коли є час, вирушаю у мандри на гору Киїнку, або Дитинку, щоб скинути камінь з душі , й відходить безсилля, й заряд енергії отримую на  тривалий час. Вчора  також побував там, до гори Дитинки веде мальовнича вулиця Пейзажної алеї, в її кінці Вас зустріне пам’ятник князю Святославу Хороброму, батька Володимира Хрестителя, він  стоїть на околиці древнього граду Кия, в якому й справді бував мало, присвятивши життя звитяжним походам на Візантію.
Гори Києва — особливі, а точніше гори князя Кия, до речі, реальної, а не міфічної постаті, на відміну від Хорива і Щека,  їхніми іменами назвав Нестор Літописець гори, які починаються відразу за градом князя Кия, де сьогодні знаходиться історичний музей, й залишки підвалин Десятинної церкви, й навіть означено новим жертовником місце, де 12 волхвів зайшли разом в палаюче багаття, протестуючи проти християнства, й за переказом від них не лишилося й попелу, наче б їх одразу забрав на небо Даждьбог, щоб вони повернулися на ці гори знову. А в тім,  Перун таки з`явився на горі Кия біля музею, тільки вже без золотих вусів і срібних брів.  Якось прогулюючись там, та роздивляючись місце ймовірного розташування  тронного палацу київських князів, обкладеного камінням, подумалося: одного із шести титанів, перших богів Еллади, називали Кеєм, який був богом небесної осі,  а що як на його честь назвали й князя Кия , адже грецькі поселення були  в Причорномор`ї й асимілювалися з тогочасними етносами  нашої території, та й зрештою значення слова кий теж вказує на вісь, бо кий може стати матеріалом для осі колеса чи опори для стіни. На горах Кия, а мо й раніше Кея, починалася земля Руська - тут була її земна вісь. Через що в мене завжди викликає особливе піднесення в душі, як світиться земним сонцем глина Замкової гори за будь якої погоди над урочищем Гончарі, й хочеться з тої глини виліпити самого себе, або маленького чоловічка, який би розповів, як тут усе було в часи волхвів і князів, й про те, як на Дитинці благословляли новонароджених дітей. А втім рідновіри й досі збираються на горах Кия разом та біля Перуна неподалік історичного музею, й щонеділі запалюють ритуальні вогнища на глиняних і кам’яних жертовниках і справляють обряди. Один кам’яний жертовник — на Замковій горі, на яку ще кажуть Хоревиця, глиняний — на горі Дитинка, або Киїнка, котру я найбільше люблю, і не тільки я, наче б саме тут знаходиться астрологічний центр Києва, і можливо віконце в астральні світи. На горі — неймовірна енергетика, особливо відчутна митцям, через що художники встановили тут загадковий знак ОМ, звук втілений в образі, за повір’ям коли стати в центр бетонних кілець, і вимовити ОМ, то можна відчути себе в центрі гармонії, котра посприяє здійснити Заповітне Бажання.
Якщо Рим знаходиться на семи пагорбах, в Києві їх значно більше, одних тільки назв Лиса Гора — кілька, неспроста про київських відьом ходять легенди, й існувало прислів’я, що найбільше відьом серед продавчинь київських ринків. Можливо, ці легенди подіяли на Михайла Булгакова, адже він жив га Андріївському узвозі неподалік гір Кия. Тож в романі «Майстер і Маргарита» — багато містичних персонажів і подій.

Висота гір над рівнем Дніпра

Загалом Київ розташований у межах аж трьох орфографічних областей: Придніпровської височини, Поліської та Придніпровської низовин. Вони утворилися внаслідок хвилювання древнього океану Тетіс, котрий коли здіймалася поверхня внаслідок руху й тертя тектонічних плит ставав морем, Чорне й Азовське моря — його "дзеркала", Карпатські гори - теж колишнє дно, про що свідчать численні знахідки морських молюсків на колишніх рифах, що стали скелями. У Києві глиняні гори формувалися в час Юрського періоду, коли велика вода покидала наш край. Найвищі позначки зафіксовано у центральній і південно-західній частинах міста (в межах Придніпровської височини, а саме — Київського плато). Найбільшою висотою, зокрема, виділяється Печерськ, та через велику площу слово “гора” тут не прижилося. Найбільш піднята місцевість у районі Липок, про що свідчить крутий схил вулиці Шовковичної. Максимальна висота тут — 196,8 метра над рівнем Дніпра. Такі ж висоти, до 200 метрів, фіксуються на інших Київських горах, як от на Бусовій горі, де розкинувся ботанічний сад Національної академії наук України, найвища точка гори — 188,8 метри.
Практично така сама заввишки (187,7 метрів) Старокиївська гора, а точніше — її північно-східна частина — Михайлівська, на котрій здіймається до неба золотими куполами Михайлівський собор. Трохи нижча (185,1 метра) північна частина Старокиївської гори — Дитинець, де було укріплене місто київських князів від Кия - до Володимира. Там розташовано Національний музей історії України.
За Андріївським узвозом — відріг Старокиївської: Андріївська гора (167,7 метра заввишки). Колись вона сполучалася із Замковою, та Андріївський узвіз їх розділив. Трохи нижче від замку Річарда можна побачити пагорб. Це Уздихальниця, піднятися на неї можна дерев’яними східцями з Андріївського узвозу й пройти до Замкової гори. Саме звідти відкривається чудовий краєвид на Поділ і Дніпро. Хоча гори Кия не можна порівняти з високими скелями Карпат чи Кавказу, але на них особлива благодать, однак є гори на котрих відбуваються негативні події, й на котрі краще не ходити.

Яка з Лисих гір Києва — найлисіша?

Інколи можна почути суперечку, як про місце знаходження Лисої гори, так і легенди про її містичну силу, що здатна скинути з себе будь які споруди, навіть замок. В дійсності так і сталося. Однак спочатку спробуємо знайти Лису гору на карті, з такою назвою позначено тільки одну гору, якраз напроти метро Видубичі. В урочищі Лиса гора — кілька ярів, зокрема: Русалчин і Відьмин. Але є інша Лиса гора, що знайшла собі притулок на Замковій горі, а також на Щекавиці. До Замкової гори ведуть східці з Андріївського узвозу, минулі епохи закріпили кілька назв за нею: Хоревиця, Юрковиця та Киселівка. Хоревиця найдавніша назва, за припущенням Нестора Літописця, на ній жив князь Хорив, а трохи далі - Щек, на горі Щекавиці, на котрій здіймається радіовежа, коли на її місці була церква Всіх святих, зруйнована в 30-х роках, Гору Щекавицю, називали ще Похоронною або містом мертвих, бо у 18 столітті тут діяло центральне кладовище. Некрополь закрила більшовицька влада. Також гора має назву Олегівська, бо за легендами начеб саме на ній сметртельно вжалила змія Віщого Олега, де й знаходилась його могила, але точного її місця так ніхто й не знайшов, вважається що вона була на місці старої обсерваторії. Вздовж стежки до його могили виросла вулиця Олегівська. Вчені знаходили на Щекавиці сліди поселень і з античних часів, а також римські монети. Але повернемося до Лисих гір, точніше до визначення, котра з них найлисіша, тобто головніша. За думкою краєзнавців, на Лисій гірці Замкової гори відьми й відьмаки збиралися, щоб обмінюватися знаннями, а от на Лисці біля Видубич, так ще називають цю гору — нечиста сила зліталась на шабаші, про що побутує безліч байок: начеб хтось бачив на мітлі самого Льоню Космоса, а хтось свою тещу. Однак в реальності про Лису гору на Видубичах негативної інформації зафіксовано значно більше, ніж подібних переказів. Тож зробимо екскурс до цих гір.

Що приховує Лиса гора на Видубичах в своїх підземеллях?

На цьому пагорбі дійсно чимало підземних тунелів, начебто до 1.5 кілометрів. Підземелля на цій горі стали могилою для сотень людей ще за часів монголо-татарського вторгнення, під час котрого сотні киян сховалися в печерах, тоді хан Батий, щоб не шукати їх в підземних лабіринтах, наказав закласти виходи камінням, тим самим поховавши живцем багато людей, стогони котрих наче б чути до цього часу. А ще, коли за часів Петра Першого, на Лисій горі було споруджено оборонний форпост з підземними тунелями, то тут відбувалося багато містичних подій, а в роки Другої Світової війни тут розміщувалися гітлерівські танкісти, з тих часів теж зафіксовано аномальні події, що призводили фашистських вояків до суіцидів, а деякі з них навіть божеволіли. В радянські часи, коли тут розміщувалася військова частина — теж траплялося багато загадкових явищ: то вартовий починав стріляти від страху, втрачаючи здоровий глузд від містичних видінь і потойбічних звуків, то хтось з солдатів, пішовши в підземні тунелі не повернувся, а пошукова група в 70-х роках минулого століття взагалі, наче розчинилася в часі, й пропала без вісті. Є свідчення, що з цим навіть розбирались у КДБ, але чекісти не придумали нічого ліпшого, як замурувати вхід до тунелю. Про лабіринти Лисої гори на Видубичах — ходить багато легенд, що там знаходяться портали в потойбіччя, і навіть підземне місто. Є також перекази, що колись в підземеллях знаходили таємничі знаки на кам'яних плитах, схожі на ієрогліфи, які залишили волхви, які тут жили й зберігали свої скарби. Та попри привабливість легенд, Лиса гора була лобним місцем — тут на шибеницях страчували засуджених, тож неспроста цією Лисою горою лякали дітей. Однак знавці біоенергетики стверджують, що на горі вирують потужні потоки енергії, навіть вбивчої сили, через що тут часто трапляються випадки самогубств, а свого часу навіть приїжджали тібетські монахи, коли Китай воював з Тібетом, після їхнього візиту через кілька днів помер Ден Сяо Пін. Тож Лису гору на Видубичах не рекомендую вам для прогулянок.

Таємниці Замкової гори

Лиса гора на Замковій є значно безпечнішим і цікавішим місцем, бо її сила тут наче приглушується великим нашаруванням епох, хоча саме ця гора кілька разів скидала із себе замок, і можливо, заміський терем князя Кия, є припущення, що він міг тут бути. Але якщо про це немає точних підтверджень, то про литовський замок є писемні свідчення, що він тут постав у 14 столітті, коли після вирішальної битви з ординцями й перемогою литовсько-руського війська на Синіх Водах, коли Київ відійшов до володінь литовського князівства, зведено замок. Тоді Поділ перетворився на центр міста, а на горі здіймався величний замок і тереми вельмож. На Замковій горі було чотири церкви, Троїцька проіснувала до тридцятих років 20 століття й була знищена атеїстичною владою. Литовський замок на горі зруйнували в середньовіччі, і хоч згодом його відбудували й ще більш укріпили, в ньому було аж 15 веж, Лиса гора скинула в небуття і цей замок — в 1651 році його спалили козаки після поразки під Берестечком, коли замок належав Адаму Киселю, київському каштеляну і православному депутату польського сейму, який вів миротворчу політику в сеймі під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. До речі, похований Адам Кисіль, який вважається першим дипломатом України в Успенській церкві мого рідного Нововолинська, там нині діє монастир (Низкиничі). Все ж замок на Замковій горі, яку ще називали Киселівкою, більш ніхто не відбудовував, Лиса гора знову стала лисою, на ній тривалий час знаходилися городи киян, але в 1816 році Фролівський монастир на Замковій горі відкриває кладовище, де є поховання знатних киян, серед них була також могила винахідника прокату рейок. Та кладовище на Лисій горі також зазнало руйнації, й сьогодні знаходиться в плачевному стані, лякаючи понівеченими могилами всіх, хто тут прогулюється. Але на Замковій горі збираються й старовіри, тут встановлено їхній жертовник поклоніння давнім богам

, але й прихильники нечистої сили також проводять тут свої мракобісся з факелами. Так і живе Замкова гора — з жертовником давніх богів, і чуючи молитви до Перуна і Велеса, мирячись з прихильниками темних сил. Все ж панорамні краєвиди на давній Київ, котрі відкриваються з неї, особливо з плато її пригірку, Уздихальниці, варті того, щоб тут побувати.

Чи був Батий на Батиєвій горі?

Ще одна гора на якій мені довелося побувати на початку 2000-го року - Батиєва. Вирушив туди у вечірній час, коли Київ постав з її плато, як на долоні, в сяйві нічних вогнів, велике місто розчинилося в темряві й стало невидимим, тільки безліч вогнів внизу світилися якимось своїм, незалежним від людей життям, і гора здавался в облозі багать невидимого війська. І якщо гора вражала панорамністю, то на вулиці, чи то  Радісній чи Щасливій, я не зустрів ні радості ні щастя від побаченого, натомість покинуті будинки, з обірваними дротами стовпи, що нагадували шибениці, а ще хатки з пічним опаленням, і навіть якісь напівземлянки. У таку глухомань гори мене вело зацікавлення: хотів зміркувати, де могли стояти намети війська хана Батия, котрий чекав під час облоги Києва ключі від міста. Та згодом я дізнався, що Батиєва гора не лежала на шляху просування ординців, бо наступали вони з інших напрямків, а гора ще до Батия називалася Батієва могила, було таке слов’янське ім’я Бат, що означилося в слові батько, глава роду.

Розгублений берег

В Ірпінь-ріці цвітуть купави, жовтогарячі, як літо, спрагле за дощами. Між берегами пливуть хмари, і хочеться затримати їх над Ірпенем найдовше. І зеленіє життєрадісно очерет, ніби шепочеться з хмарами про таємну змову — довгождані дощі. Спиняюся під улюбленою вербою на пляжі біля Будинку творчості, на який насувається асфальт і плитка. Понівечений берег чекає нової долі від "цивілізаторів". Несподівано на плесі річки випливає, мов з казки, качина сімейка. Від них мені завжди віє правічним спокоєм , особливо від пухнастих каченят, що нагадують вербові котики й весну на початку цвітіння перед Великоднем. Качина сімейка пливе у мій бік, ніби шукає прихистку коло мене, я кличу їх на берег, й шкодую що не маю з собою жодної крихти хліба. Але за мить-другу каченята зникають з поля зору. Та за якусь хвилину біля мене почав шелестіти очерет й тремтіти зеленими верхівками. «А що, як поповзла змія. Чи вужик, а може й полоз, мій знайомий хвалився що бачив недавно»,— і я вдивляюсь в зелену завісу очерету, чекаючи на продовження таємничої сцени. Та несподівано з очерету виходить пухнастий виводок, їхня мамка, мабуть, ще дуже молода, бо невеличка. Качина сімейка зупиняється, вийшовши з очерету й роздивляються навкруги малі каченята, мабуть, вперше ступили на цей берег, я ледь встигаю їх сфотографувати, бо качина мамка подає сигнал тривоги: "кря!", й всі каченята один за одним прямують перевальцем, як матроси, за нею, й так само несподівано зникають в очереті, як і з'явились, але більш їх не видно, навіть у річці, хоч я довго виглядаю...

Наступного дня тільки й згадую цих каченят, наче вони просилися їх приручити, й сам берег річки виглядав розгубленим й просив мене про це. Завтра візьму багато хліба й знову піду до річки. Здавалося б, і що тут такого… та гріє душу це пухнасте диво, котре, можливо й справді чекає мене …

Троянда пізно розцвіла

Зранку листя літає зграями пташок, що зриваються із дерев і летять до теплих вікон. На вулиці панує осіння волога — нічні дощі заплуталися в падолисті, віє духом грибів зусібіч, а розчулена троянда з мокрими пелюстками плаче, що так пізно розцвіла, і згадалися твої листи, такі ж трепетні, як в юності, хоч пройшло вже понад тридцять років, але вони такі ж очікувані й бажані, хоч поміж нами тисяча кілометрів і вже почалося нове століття. Дивлюсь на розчулену троянду з мокрими пелюстками і згадую твої листи, вони здаються ціннішими навіть за наші зустрічі в юності. «Почуття, що живуть в слові між двома небайдужими серцями, чи матимуть вони вічне життя?»—запитую в заплаканої троянди та осінніх гілок, що подекуди салютують жовтогарячими феєрверками на тлі згасання листопаду. Та берези — ще в золоті, і мов дівчата з довгими косами, чекають  продовження осіннього балу, коли листя з усіх дерев зустрінеться разом в повітряному леті й кружлятиме на вулицях міста. Але кілька днів сонце - за хмарами, тож вечір настає рано, але берези світяться надією в очікуванні сонячних днів. Та сьогодні, як і вчора, після п’ятої години небо стало схожим на темну шапку монаха, що покриває собою довкілля, й ліхтарі на стовпах світять приречено, наче з шибениць, і виокремлюються з темряви будинки, як багатопалубні кораблі, що стали на якір.           

Лебединий вальс на Гостомельському озері

На озерному дзеркалі — видиво з видив,

мов з чарівності снів ця елегія біла,

немов в ірії бачу ангельські крила

незабутнім і трепетним дивом із див…

Вони будуть у небі, недосяжні, як зорі.

Вони будуть на морі, й чи знов прилетять,

як і ти, я не знаю чи повернешся

знову в той квітень на берег…

Та  сьогодні до мене прийшла благодать:

насолоджуюсь лебедів вальсом

на плесі озернім — і блакить ллється з неба

і теплом їхні крила сонце голубить,

і спиняються люди, здивовані всюди,

і у спокої їхнім тамують печаль...

Жовтень 2018 року

Ці рядки народилися так само несподівано, як і побачив лебедину зграю, що принишкла в очереті одного погожого дня в кінці вересня, та варто мені було підійти ближче, як лебеді, мов під нечутну музику, випливли на озерну поверхню, і парами, як у вальсі, закружляли поміж легких хмарин, що купалися в озері. Лебединий вальс вірності… І лунала музика в серці, й згадувалася перша любов, і перші поцілунки. І радісна мить хвилювала душу. І думалося, що наше життя — теж  мить в безмежному океані вічності, що лебеді, як ніхто, вміють цінувати життєві миттєвості в своїй вірності. І віяло від них правічним спокоєм, і небесною чистотою біліли крила…

Потім я багато разів приходив на озеро, адже вони дуже рідко прилітають сюди. Тим паче, лебедину зграю разом на одній водоймі зустрінеш тільки восени, бо влітку на одному плесі живе тільки одна пара лебедів, бо в час виведення потомства вони дуже агресивні й не терплять ніякого сусідства, а то й вступають у поєдинки за територію чи самку, і навіть топлять один одного. А от під час перельоту восени завжди збираються в зграї, і дикі качки линуть до їх величного спокою, як і люди, які стали приїжджати на озеро з усіх околиць, щоб побути в зоні лебединої гармонії. Та коли вдарили перші морози -

 захвилювалося все містечко, бо озеро  перетворювалося на велетенське вікно, за яким вода ставала недоступною, на тонкій кризі вмерзали шматочки хліба, перетворюючись на камінці, здавалося, що якогось ранку закам’яніє від морозу й лебедина зграя разом із дикими качками, та…      

Лебедина зграя і лід ламає

Як було не дивуватися безстрашності цих птахів, адже крига протягом цілого тижня все більше сковувала озеро, що протягом півтора місяця було осінньою казкою Гостомеля, коли 8 лебединих пар не покидали водойми, я був у розпачі, як і багато гостомельців, які радилися в соцмережах, як допомогти лебединій зграї, що не летіла до теплого раю. І берег ніколи не бачив ще стільки хліба й зерна, яке приносили їм звідусіль. Та озеро все більше скляніло…  

—Попереду холодна ніч, але безстрашні птиці знову ламатимуть лід, скажу Вам,  крила в птахів дуже сильні, ударом крила лебідь може зламати й руку, а коли лебедина зграя в польоті, то попереду її вожак створює такий аеродинамічний потік, що всім легше за ним летіти, причому лебеді летять без приземлень до 1000 кілометрів, а сідають тільки на воду, як і злітають з неї. А які висоти беруть — до восьми кілометрів! Вище за них може тільки зринути гриф — до 10-и кеме! І досі вчені голови не розгадали, як лебеді справляються з браком кисню в небі  протягом десяти годин… Загадку Творця людині не розгадати ніколи й не пояснити, як вони на такій висоті орієнтуються в просторі — ділиться зі мною думками літній дядько з татуйованим якорем на зап’ясті, схожий на капітана дальнього плавання…

-А я думав найвище літають лелеки…

-Ні, вони набирають висоту до трьох тисяч метрів, але літають на найдальші відстані понад 10 тисяч кілометрів — до Африки. Наші лебеді  зазвичай летять на Чорне море, а то й на незамерзаючі відстійники очисних станцій. Дивні птахи, їм підвладні холодні води і найвище небо. Думаю з вожаком зграя вже визначилася, бачите, як махають крилами — міряються  силою… Мабуть, завтра полетять

. -Але якщо затримаються до сильних морозів?

-Тоді треба буде викликати надзвичайників xb djkjynthsd, які в таких випадках звільняють птахів з крижаного полону, й поранених птиць відправляють в притулок, найближчий знаходиться на колишній садибі Януковича в Межигір’ї, там є незамерзаючі плеса…— і дядько подає на прощання  руку, в нього такий міцний потиск, наче він вилитий з чавуну, як корабельний якір, що красувався в нього на руці..

-Але чому ж вони не летять?— запитую навздогін.

А хто його знає. На жаль, така ситуація не тільки на Гостомельському озері, читав на водоймі біля Хмельницького зібралося біля 200 сотень лебедів. Мабуть, зима буде теплою, що птахи не квапляться з відльотом, чи звикли до людей,  адже ми їх прикормили, й вони розслабилися від нашої опіки…

***

Та лебеді наступного ранку знялися в небо й зробили прощальний круг над озером. Однак радість була передчасною. Через пів години вони повернулися на озеро, й знову хвилювалися люди, як вони зимуватимуть. Але наступного дня лебеді вдруге стали на крило, і містечко зітхнуло з полегшенням. Та через деякий час на плесо повернувся одинокий лебідь, і забіліли на плесі крила вітрилами кораблика, який велично  протистояв замерзаючій воді, і повіяло таким неймовірним спокоєм від того одинокого лебедя, що він не впав у відчай, що не зміг здійнятися на висоту 8 кілометрів разом з усіма, й мабуть уже не ніколи не здійметься, а терпляче чекатиме прильоту крилатої зграї. І я тільки тепер, на березі цього озера відчув, яку силу приховує спокій! Також зрозумів — чому лебеді так затрималися з відльотом, бо очікували, коли одужає їх брат. І подумалося: як багатьом людям не вистачає такої підтримки.

21 листопада  2018 року     

Листопад 2018 року

Хвилі небесні

У небі хвилі постали над містом—

барвисті й такі неземні,

Таємничим сповнені змістом,

який не розкрити мені...

Від чого радію… і сам не знаю…

Мов на березі моря стою,

немов жар-птицю ось-ось упіймаю

що полетіла в юність мою…

***

Сонце купається в вечірньому озері

Трояндовий вогонь на небі та воді,

так загадково вабить, наче ти,

і я мов в райському саду з тобою..

І млію знов від ніжності води,

разом із сонцем, якому в цьому озері

так добре, як мені, бо цілий день йому

треба світити крізь темряву

галактик і космічні ночі,

щоб ранки квітли за вікном,

і сяяли від щастя твої очі.

6.09.2018 р.

Осіння пастораль

Сяє гай куполами із міді і злата,

вабить барвами, мов чародій,

поміж дерев в позолочених латах

йде Гай Юлій Цезар у Рим.

Іду, й радію, до того війська,

тамую подих від магічних див

листків кленових трепетом пройнятих,

між золотим розп'яттям яворів...

Скрізь килими сьогодні під ногами,

іду, як римлянин в полоні рим,

хмелить повітря до нестями,

мов п'ю із падолисту ром.

І бачу над старим окопом

вісь часу у корі-кольчузі —

прадуб здіймається високо

і сипле жолуді із неба

вже п'ять століть в правічний ліс,

який сьогодні, як ніколи,

цвів в сяйві молодих беріз,

й на вітрі листя скрізь металось,

й горіло пломінцями свіч,

і зграєю жар-птиць так поривалось

над стихлими стежками ввись

Я  плив у Грецію

****

Я плив у Грецію на половинці

грецького горіха,

хоч не було води,

я гріб, як на галері,

шукаючи сліди Великого Гомера,

плив у думках повз Спарту і Афіни,

і заховалися в столі химери,

і сонце усміхалося мені.

Зевс-громовержець десь відпочивав

на лаврах аж до літа, і арфу

лаштував Орфей осінню,

й бриніло листя за вікном,

на струнах павутиння

грало проміння сонячне.

Я плив в Афіни...

Світили клени вікнами,

як в Парфеноні, а я все

плив — учора та сьогодні.

Яка це благодать, коли

горіховий човен усе твоє

добро вміщає,

й відчути щастя там, де нас

немає…              

***

В позолоті ірпінські діброви,

шерех листя на стежці,

де в кущів позолочені брови,

і немовби у казці

я на мить завмираю

в чекані… Та невидимо

йде хтось до кленів

у сонячних ризах,

а мене першим листям

черленим вабить дуб -

пропонує спинитись,

й послухати вітер

що у кроні шумить,

аж скриплять корабельними

щоглами віти,

ще зелені, як літо,

яке наче спинилось

в дубовім гаю угорі,

і здалося на мить:

якорі лодій часу-

в дубовім корінні

вросли у століття,

вглиб і небо...

І я вірю, що тут я не сам,

бо вже клени у сонячних ризах

просять, наче на прощу,

у храм…

***

Знов снігодощ і білі стіни

в просторі німому —

Ржавіє бронза листопаду,

і про іскристий іній мріють

вікна,

і так морозу хочеться самому,

щоб снігу білі стіни

вкрили рани земнії,

й стежки розбухлі, і щоб

дерев гілля вдяглося

в мармур богів, такий

небесно білосніжний…

А сніг іде, іде невпинно,

дерева огортає ніжно

ця пелена зими,

з якої ще народяться

літні громи.

Білі одежі снігів

***

Вчора так сніг божественно ліпив,

що все ставало неповторно чистим,

Здавалося, що сам Господь

цей світ по новому творив,

уже без Єви та Адама…

Дерева марили

колонами в палаці Парфенона,

й Богинями забутими в садах

біліли яблуні і вишні, мов цвіли

від снігу, що вдягнув в одежі білі

все довкілля, і думалося:

"Мушу, у ці одежі білі одягнути душу…"

25 лютого 2017 р.

****

Люблю, як сніг іде пухнастий,

білі метелики немов

із брам відчинених небесних

роями линуть в сірість знов.

І простір всюди оживає,

у видиві цьому леткому

мов тиха музика лунає

десь за порогом твого дому.

Бо ці сніжинки несуть радість,

як крильця ангелів малих

торкаються лиць таємниче,

що хочеться любити всіх.

***

Слід у небі, мов стежка засніжена,

По якій ніби ангели сходили

До церкви, що на горі.

І дерева зоряним пилом сипали

Із засніжених віт угорі.

А стежка в небі все ширшала,

Як хвиля у морі без берегів,

Я ішов і радів, сам не знаю чому,

Мов на стежці небесній когось я зустрів…

***

Білі береги річки Ірпінь,

І чисті наче полотно,

Пегасе мій, ти на Парнас* полинь,

Де стіни мовчазні й без пам’яті

Про тих, хто тут творив,

де лиш герої із "Незнайки»

Розбрелись між паркових алей,

Де з Музами колись

Ходили Рильський, Загребельний,

і Олійник з "Піснею про матір",

і Гончар, і Стельмах і багато

інших велетів

літератури, яким у цьому

парку місця не знайшлось...

*Парнас, так колись в Ірпені називали Будинок творчості письменників

Йордань

Вода все бачить й пам'ятає,

як і небесний наш Творець,

в краплині пульс земний триває,

і Слово, що сказав Отець з небес

на Водохрещу оживає...

Золото стежок

****

Очаківські кручі,

колишні моря береги.

І не знайти там слід ноги

коли воно в цих берегах кипіло,

коли народжувалося в ньому житіє

й Amore, amo — з кореня любові,

коли хвилі шуміли лиш до зір,

і безкінечний космос дивувавсь

новій стихії, в котрій смертне життя

виходило на берег

й з глини Творець ліпив першу людину,

а потім амфору,

в котру б лилася кров

лозини винограду

в жертву богам Олімпу*…

2

Очаківські кручі, позолочені,

з глини,

нагадують сонячні стіни

уявного замку

з юності, в котрому

ти очікував свою

принцесу,

яка жила на сусідній вулиці…

29/08/2017 р

*В античні часи в Очакові та ого околицях і острові Березань були поселення еллінів.

На пляжі

Цей кінь з піску і на піску

По хвилях ледь не біг,

І шумно дихав на увесь берег,

Розпластувався в хвилі

Його пухнастий хвіст,

Пісок крізь пальці,

немов через клепсидру тік

Мільйони років

Та у мій вік, і у

Пустелю білу, що

Прийшла в міста

З піском в поєднані бетону,

Й у склі вікон, що так

Нагадують прозорість

Вод і про пісок у Меззойську

Еру та моря, що вже

Поснули біля гір

Й вкрилися лісом,

Що інколи шумить,

Чекаючи немовби

на солону хвилю.

Ольвійські багаття

Ніч скіфського царя

Він почувавсь щасливим тут без царства,

за стінами у Ольвії, де мав палац,

і де знімав одежу скіфську та гострий акінак.

І сила рідних військ, і золото, що піде

у засвіти із ним в курган-могилі,

Віддав би він у руки милій.

І бог Арей у образі Меча,

який лиш кров любив у жертву,

У Ольвії марнів в душі

у скіфського царя на ймення Скіл,

коли зустрів її, Аспасію,

чарівну, як травневу ніч,

що царство на вівтар би положив

за ніч із нею. І ось ця ніч настала,

веселих діонісій і вина, коли усі кордони

змітала ніч діонісій,

коли усі вінок його вдягали,

й сп’янілі від вина

в веселий йшли танок

та поринали в ріки солодких втіх.

Пішов і Скіл — й забув про царство,

хоч знав що буде за порушення законів

скіфських, коли на діонісіях

вінок одягне він для неї…

Він одягнув, і ніч була солодка,

коли два серця разом

стукотіли, й кров,

мов річка, вирувала на весні,

коли всі царства світу

були йому і їй підвладні,

в фортеці вихідців Еллади,

що Ольвією називалась.

Але розплата за цю ніч

не забарилась,

і вирок виніс рідний брат:

«На смерть скарати Скіла,

за зраду скіфських звичаїв »…

І хоч нема йому могили,

які забрала в небуття царів,

Та ім’я Скіл живе й донині,

як і любов всесильна.

Куяльник

Сьогодні засвіт розбудили чайки.

Такий зчинили галас,

мов повернулися знов чумаки

по гальст в Куяльник,

або ж причалити

мав корабель до берега,

що став-горою,

з дивною назвою Жеваха,

котра над озером-лиманом

височіє немов фортечною

стіною давнього берега над морем,

яке піщаною косою Пересип

вже давно від нього одчикрижив,

на радість чумакам,

які тут брали сіль, а тепер

цілющу глину оздоровниця сучасна. 

І хоч давно пішло вже море звідси,

все ж шумить, як в мушлі, вітер в

кронах диких маслин сьогодні вранці,

димом полин сивіє тут на дні сухому...

І згадуються дні минулі,

коли на березі шукав її сліди,

а потім степом мчав до моря на коні,

щоб сісти на галеру...

*(сіль, давньо гецьке.) 

серпень 2018