Валентин СОБЧУК

AMORE

У новій книжці „AMORE” зібрані ліричні поезії з попередніх збірок на інтимну тематику. Однак ця тема має багато філософських вимірив: від щирих палких почуттів кохання до мотивів життєдайної  любові до природи й всесвіту та пошуків гармонії особистості. У даних творах автор не шукає   суто еротичних мотивів, а дарує високі почуття окриленості. Тож весна і осінь — радість і сум поєднані в одну палітру світосприйняття  найсвітлішого почуття, яке ми звемо Любов.

М.Семенюк, член Національної спілки письменників    

Аmore*

(італійською мовою — любов)

Amore, як море,

що пристрасне,

мов люди,

в кипінні хвиль,

в шаленстві бурі.

Життя пішло

з води і в воду

піде...

Тому, мабуть,

солоне

море,

мов сльози

радості і горя.

Аmore, аmо...

Все ж любов

є вічною, як

всесвіт, й знов

заставить

серце хвилюватись...

А на далекій

пристані,

у сні, Вона іде, мов

по воді, а я спішу

до неї!.. І  тону

в її очах глибоких,

наче море...

Аmore, аmо...

***

Верхів’я  дерев,

наче храми:

костьоли-кипариси,

мов купол церкви,

дерево лаврове.

А місяць,

наче в сповитку дитя,

з яким Вона іде

по східцях кам’яних,

до моря, що марить

у солонім сні,

й листопадовим

шелестом сліди

її змиває.

Чи я побачу Тебе

завтра, Мадонно,

з місячним дитям?..

Море дивиться з наших долонь

Мармур народжується в морі з

з мушель молюсків і плескоту хвиль, я беру

камінець „ракушнику” й читаю історію

цього народження.

Бачу півколо рисочок,

що мов глибокі  промінчики

згаслої мушлі, вії очей

моря, що скам`яніли

в погляді, а  море зітхало

що не може  розплющити

повіки й побачити, як ти

заходила в нього...

Беру інший камінь, що теж

був з мушель,

шліфованих і злютованих

хвилями. Отвори в камені, 

мов скам`янілі човники, що

без вітрил і весел мільйони

років до берега пливуть

і мармуром стають й

Богинями в палацах...

А от інший камінь виявився

звичайною галькою,

схожою на лисі голови 

цих ситих і бронзових

від сонця пляжників,

що клеїли дурника в карти...

А ти виходила з моря,

і мармур дививсь тобі

вслід, і хвилі виносили

мушлі на берег, і море таки

розплющило повіки-мушлі

в наших долонях.

***

Чи так було, а чи здалося:

В тополях засинав вітер,

Як сяйво місячне  її волосся,

і непокірні її руки...

І тихо як всюди...

Лиш тільки,

як пташка сполохана —

серце її,

                                   і очі карії блискавки,

                                   тамують солодку грозу.

Перша ніч

Всю ніч біля вікна

конвалії лежали —

жагучі і пахучі, і

чисті, як роса...

О, як же нам хотілось

ту мить уже пізнати... 

Однак  була заплетена

в цю ніч твоя  коса.

А вранці ти раділа,

що квіти не зів’яли,

й були такі жаданні,

неначе перший сніг...