***

Білі снігів пожари

міріадами іскор

палахкотять

в колі світла

самотнього ліхтра* —

іскрам цим  таки

не спізнати

вогню пристрасті

й любові, і ненависти,

до якої всього лише крок,

як до цього вікна,

за яким твій силует

ліхтр— ліхтар (з галицької говірки)

***

Тануть млосно сніги,

пахне проліском вечір,

місяць палить солому

за нашим вікном.

Скло, немовби кришталь,

в самоцвітах тремких —

чи то сльози вогнів...

Ми з тобою удвох —

повний келих вином,

і метелики свіч,

що на нитках тонких...

В ту незвідану мить —

крил воскових тремтіння

у обіймах твоїх.

                 ***

Росинка розтікаючись по склу

лоскоче біле тіло кімнати

золотою місячно ниткою,

що виткалась з темряви шатів.

Ти спиш — уста серпиком, як місяць,

такі загадкові, і стукає трьома серцями

вже серпень нашої любові.

Та от почулося зітхання:

— Мене хтось кликав, милий?

—  Спи, серденько, тобі наснилось.

Та сон такий незвичайний

мені розповідаєш, що первістка тоді

народиш, коли з життя підеш.

Я до себе тебе пригортаю:

— Це ж тільки сон, кохана!..

Ти, не вагаючись і хвилини,

кажеш і очима сяєш, що:

— Головне родити дитину.

Невигадана історія мого старшого друга

Не лише від осуду подалі

на кладовищі ми зустрічались.

І хрести зусібіч стояли,

і нестямно ми цілувались.

І округлу торкав копицю

несміливою вітер рукою,

й усміхався молодик-місяць

над дідовою горобиною.

Бо за мене була ти старша.

Я, звичайно, не легковажив.

Ти боялась, щоб нашого щастя

ніхто у селі не побачив.

Бо справляло в селі вдовиному

повоєнне лихо сумне весілля.

Ти й мені, мені, жорстоко-ніжному,

плачучи, мабуть не вірила.

                                   Феєрія відлітаючого листя

Відлітають клени,

відлітають клени —

ти постій, кохана,

не кажи, що ні.

І як вікна сяють,

і як вікна сяють

золотисто листя

 у похмурі дні.

І сам клен не знає,

і сам клен не знає,

куди поринає

удень і вночі.

Листя відлітає, вітер

забирає в вирії далекі

золоті ключі.

В небі не летіти,

в небі не летіти,

не почути крику,

як від журавлів,

а могло б все небо,

небо запалити

те осіннє сяйво золотих

ключів. Листя на долоні,

мов вогні червоні,

мов вогні червоні,

трепетні вогні...

***

Коли пелюсткою синьої

айстри

зблисне промінчик

у паморозі скла,

і засміється мов і згасне,

мене не буде край стола —

ти знай що то не промінчик,

і навіть не наша зоря,

не місячний блукає зайчик —

крізь зиму айстри

                          кинув я.

***

По некошених травах

ми підемо з тобою,

де вечірня заграва

паленить над водою.

Де в зажурених водах

ружі ці вечорові,

і де тонуть незгоди

в шепотінні вербовім.

Де степів безгоміння,

де чекає калина,

де останнє проміння

згасить зірки сльозина.

***

П`янко пахне вишня,

пам`ятаєш, мила, біля

тих воріт...

Пустотливий вітер, як

фату зриває, як фату

зриває білосніжний

цвіт. Пелюстки

кружляють, пелюстки

кружляють попід серцем

знов, і лице торкають,

і лице торкають

поцілунком мов.

А на стежці нашій, а на

стежці нашій біла заметіль

залетіла в душу

спогадом про  тебе

через скільки літ...

Пелюстки кружляють,

пелюстки кружляють,

опадає цвіт...