***

Виводять цикади

бентежну мелодію

ночі:

на скрипках,

сопілках,

акації ладаном

кадять,

в снах клени

шепочуть

чи марять.

В снах мила

приходиш

до мене,

в снах дивних,

як в потойбіччі,

де біль незнайомий

і відчай,

і дотик жаданий

і оклик

не чуєш. Кохана!..

Не чуєш і йдеш –

невблаганна.

Тебе зупинити,

себе загубити...

***

На багряному вершник

                          коні,

у багряному

вершник вбранні —

дерево самотнє в полі.

Вирвалось на волю,

Вирвалось з

 полону?

Гай стіною наступає,

списи скинувши угору.

І вершник від нього втікає

і, зранений мчить,

і листя

черлене у слід опадає.

А, може,

ввірватись він хоче до гаю —

та корінь глибоко...

              Йому не домчати...

Березі край лісу його

                          не діждати:

заломлює віти на вітрі, мов

              руки,

біліє, мов свічка,

на стежці розлуки...

***

Кинджально, печально,

сльозою-рікою

у ранах беріз

гострими скельцями

зблискує лід.

Віти до сонця

в молитві —

поглянь.

Хмара насупила

брови —

втікай:

щоб сонячне око

над лісом,

щоб сік

в банок горлянки,

щоб капав,

сльозою важкою

хай не біжить

по корі ...

Рубаний  бік

 у берези болить —

в ночі весняні

не спить,

зранене серце

моє.

Абрикоси цвітуть

Фонтани цвіту,

на радість світу

заструменіли

білопінно серед саду

в гудінні бджіл, що

у суцвіттях тонуть.

П’янко всміхається

весна в рожево-білих

пелюстках, і ми

такі щасливі...

Ллються пахощі з віт,

мов джерельна вода —

абрикосовий рай...Свіжо

й радісно так, мов на святі.

По невидимих трасах

бджоли носять нектар,

і воски для свічок,

що розквітнуть колись

при іконах.

На бджолиній струні —

вічна пісня весни,

вічна пісня життя і

кохання. 

Зелений вітер

А на платані —

листя зелене,

зелене листя

на платані.

Не прийдеш ти

уже до мене,

бо відгоріло

все зійшло на

              попіл...

Зелені віти на

платанах —

зелений вітер...

Не віриш ти уже

мені.

Уже не віриш?!

***

Засохле верхів`я дерева

на корінь оголений схоже.

На ньому лелека клекоче, і

білими крилами, мов янгол

тріпоче.

                                    Його клекотання — вічні

                                   пошуки голосу. Голосу любові...

Ми теж німі, немов лелеки,

й забули  ті слова, о, моя

 мила,

коли клекоче серце,

                                    й виростають крила. 

***

Таки зустрілись —

очі прошептали,

а губи посміхалися

лише,

і чомусь довго ми

обох мовчали, немов

на першому побаченні

іще...

***

Не запливай далеко

в океан, хоч хвиля лоскотна

й манлива, вже серця торкнулася

й полонила.

В обіймах хвиль обіймів прагнеш тих...

Забудь про них,

Бо не побачиш берега ніколи.

***

  ДИМ

І зблиснув місяць

в надвечір'ї

кривим ножем.

Зірвавсь ординцем

               вітер,

гриву димів

              куйовдячи,

мов вершник на коні

татарськім лине,

до тіл білих беріз

              спішить —

та раптом

розлягається

в траві і гине, то

янгольським

крилом змахне

й порине в

печаль небес

осінню,

як очі твої

 сині-сині...