Золоті ворота

Хоча вони й не золоті,

на куполі з хрестом

в них сяє сонце,

невидимо десь угорі

чатує княжа варта,

а поруч до зорі возноситься

береза, мов колона...

Згадалося про сто воріт

у древнім Вавилоні,

що канули у Лету всі

разом з могутнім містом

і трьома рядами

двадцятиметрових стін,

семирамідними садами...

Бо велич ця була без віри

в істинного Бога, а у

могутність золота* і сили...

Ворота київські - нездолані

віками, і хоч відходили в пітьму,

із небуття знов поставали,

як Брама вічності…

Хоч Київ знову у полоні

нових ординців,

глобалізованих нулями із червінців,

які собі будують вавилони,

для себе пишучи закони.

Та час змете і їх у небуття,

як він зметав без каяття

всіх ненаситних обрів, гунів, готів.

Але історія до поворотів

схильність має,й ніколи не прощає,

тим, хто про минуле забуває,

коли замість зерна в ланах

духовності полова,

то половці приходять знову...

*Верховний бог Вавилонії Мардук був із двадцти тон золота, як писав Геродот, який його бачив, а ще  золотий престол і ложе, і хоч Вавилон називався воротами Бога (Бабилон), але вавилоняни були далеким від істинного Творця, уявивши себе всесильним, сповідуючи культ золота й сили

***

Крила снігів охопили всю землю,

в величі навіть — билинка,

в спокій правічний кличе

                 сніжинка

й тане сльозою на теплій щоці.

А голуби докупи зійшлися,

наче шукають забуті стежки,

в радість оту, що була колись з нами,

 як ми із гірок у небо неслись... 

Хочеться знову радіти, як діти,

поки зима не пішла в свої сни,

а простирає для мрій білі крила,

поруч калина вогнем багряніла,

бо не страшний ні мороз й сніговій

тому, хто може не тліть,

а горіти — з Богом у серці творити,

 любити у неповторності кожну мить ...

****

Люблю, як сніг іде пухнастий,

білі метелики немов

із брам відчинених небесних

роями линуть в сірість знов.

І простір всюди оживає,

у видиві цьому леткому

мов тиха музика лунає

десь за порогом твого дому.

Бо ці сніжинки несуть радість,

як крильця ангелів малих

торкаються лиць таємниче,

що хочеться любити всіх.

А сніг іде, і розквітають

в весняній ніжності сади,

палаци двері відкривають,

в яких так радісно мені,

на площі міста так крилато

туркочуть всюди голуби , і

прагнеться душі польоту,

а сніг іде, іде собі…

Легенди Подолу.

Вони й нині живуть у переказах, як от річка-привид, що тече під землею. У її глибинах і досі нуртують струмки, що колись виходили на поверхню цілющими джерелами, а один ручай воз'єднувася навіть з Йрданськимими водами. Є така легенда про загублений срібний ковшик на ріці Йордан київським купцем, який знайшов його, на велике здивування, повернувшись з Святої землі в ручаї на Подолі. Йорданські висоти нагадують про цей переказ і досі, а фонтан Самсона про колишні цілющі кринички, одна з яких збереглася й донині в Флорівському монастирі... У давнину тут було ще більше храмів, й чимало католицьких, як от на місці Житнього ринку, що знаходився на кордоні магістратських і Замкових земель. Останні здіймаються над Подолом природніми валами й досі. Цими землями, як і замком на горі, що знаходився над яром напроти історичного музею,

володіли "посполиті" й шляхтичі . Магістратські за Магдебурзьким правом належали киянам. Біля фонтану Самсона знаходилася й сама магістратура й гостинний двір. А скільки легенд було про київських відьом, які найбільше куражились в небі, де тепер траса фунікулера, виписуючи мертві петлі на мітлах та ще й голяка. Навіть Гоголь писав, що на київських ринках всі жінки - відьми. Мені це згадалося, як одна пані сьогодні хотіла втюхати кілограмчик сала за 350 грн. А ще дуже здивувався, як вийшов з нього, побачивши екскурсовода зі здоровенною котярою на повідку, наче з роману Булгакова, хотілося запитати:" Як пройти до Лисої гори" . Булгакоаа надихали

київські фурії особливо. І хтозна, чи не причетні вони до того, що тричі на землю падав купол на купецькому храмі Миколи Притиска, він на світлині поруч червоної машини. Хоча цьому й були природні причини, як от пожежа в 1811 році, коли згоріло більше тисячі будинків й чи не всі тротуари Подолу, які тоді були деревяними... Сьогодні Поділ має іншу біду - тиск забудовників, на його унікальну архітектуру, й чимало будинків нагадує сліпих привідів, з вирваними вікнами. В Європі архітектуру минулих епох бережуть, як скарб, ми ж звикли руйнувати, а хто не шанує минулого, той і не матиме гідно майбутнього. Усеж Подол ще зберіг свою унікальність в оточені Старокиївський гір, овіяних таємницями, як от Щекавиця, на котрій стримить радіовежа, й де за легендою була могила Віщого Олега, яку так ніхто і не знайшов, зате багато разів показували приїжджим. На Щекавиці був найдревніший некрополь Києва, але це тема для іншої розповіді. Продовження згодом...

Ч