Згодом виходжу на балкон, може, звідти побачу
Куяльник. Ех, яке повітря, настояне на осені, підсолене лиманом, якийдихав легким туманом й вабив до магічного
плеса. Розправлю руки, і в груди вривається якась полегкість, радісно ковтаю
солонувате повітря,вирішуючипіти до лиману, та спочатку — нагрязі, сьогодні в мене лише одна процедура, однак
перша в житті; пригадався телефільм про американського гангстера, який прибув
до Одеси, щоб поквитатися з мафіозним Микитою Нечипоруком, і той, ховаючись від
переслідування, не знайшов кращого місця для порятунку, ніж куяльницька
грязелікарня, де став схожим на чорта, сьогодні, мабуть, і я буду таким...
Два Павла були справжніми патріотами міста й
показували старі одеські дворики з арками й воротами, що замикалися на ключ,
інколи посередині двору траплялися поодинокі дерева, як от в цьому, де висока
тополя нагадувала зелений парус, а будинки дворика двопалубний кораблик, де на
балконах білими «прівідєніями» тріпотіли простирадла; ця тополя, що нагадувала
парус, здавалося, хотіла вирватися на волю, щоб хоч з кимось зустрітися із
дерев і пошепотітися, але в провулку — скрізь сірий асфальт іжодного деревця.На жаль, в Одесі трапляються й такі зовсім
безлисті провулки, адже цей степовий край ніколи не був багатим на дерева, тож
мало не кожне дерево тут виплекане руками людей не одного покоління, а пальму
першості серед них посідають красені-платани.
А в лісі я навіть зустрів англійця – дасіш-фантасішш! Джон прийшов сюди
на пікнік з нашим земляком, а точніше шваґром, сестра якого була дружиною
англійця. Він теж дивився на мене як на Ікара, а ще хвалив наше повітря, яке
демонстративно вдихав носом, як слон хоботом. Джон трохи говорив російською, та
оскільки йому було важко розмовляти, допомагав родич, кажучи: «А ми вот взяли
кілька полінець, зараз на снігу розпалимо багаття, підсмажимо шашличок, по сто
п’ятдесят тяпнемо – романтика…».
Невдовзі виходжу на пригірок
і бачу зубчаті вежі генуезької фортеці, цитаделі старої Кафи, так
перейменувалиФеодосію генуезці, а ми
могли б її називатиБогданом, адже в
перекладі назва міста означає те саме: Богом дана. За легендою, начеб саме так вигукнули
мілетські купці, які під час бурі вже втратили надію на порятунок— та
несподівано побачили берег…
Феодосії – 2500 років, і цим
дуже пишаються жителі, начеб і вонистільки прожили
Що ж, Волошин став горою, і похований на горі, на яку
іду, і ця гора напроти Карадагу —по
набережній на схід,і називають її
Єнишар. Подібних гір, або як їх називають «холмів», в Коктебелі — чимало,
через що його дуже полюбляють дельтапланеристи,певний час селище називали Планерським. І
все ж гора Єнишар не схожа на жодну іншу, я можу це стверджувати, бо вже
роблю четвертий підйом, і знаю, що коли туди вирушати з підніжжя, то це
забере не більше сорока хвилин.Йду
набережною, вкотре милуюсямисом
Хамелеон, що схожий на одноголового дракона, який повзе до моря, щоб остудити
свою гарячу голову;наразі мис
Хамелеон попелястий, як хмари, а ще недавно був якимсь зеленуватим —недаремно ж його так назвали;вдивляюся вЄнишар — на вершині самотнє дерево, я вже знаю що це маслина, і якраз
біля могили Поета.
Камінці
на цій набережній, як квіти,бо саме їх,
а не букети заповідав класти намогилу
Поет – і їх несуть з 1932 року, коли помер Волошин, іпишуть на камінцях побажання, я теж іду з
камінцями,стежка золотим струмком
плавно тече поміж травами, і все більше вабить до гори;згодом виходжу на невелике степове плато, і
вкотре милуюся краєвидами: на захід сонця величним островом темніє Карадаг,
згадуються волошинські рядки :
Виявляється,
усі канали Вилкове виходять до Дунаю, їх називають єриками, кількаєриків знаходитьсяв центральній частині міста, але їх вже давно
ніхто не чистить, тож і човни там не плавають. О так от, все було іншим, як
урекламних проспектах у Інтернеті —
Венеція виявилася липовою, радувало лишете, що в місті, дійсно, жили липовани,самобутній народ із своїми традиціями, історією,легендами...
Вечір в
«Липованії» був тихим, який несподівано підірвав грім дискотеки, мабуть, такому
еху допомагаливодойми, які
розносилизвуки
урбанізовано-здебилізованої музики. Подумалося: як з цим миряться старовіри-липовани,
але небо цієї ночі таки не змирилося з дискотекою, пославши такі громи, наче в
горі йшла битва титанів, що розколювали простір залповими канонадами ,
зблискуючи в вікнах вогнистими спалахами шаленства й люті, апотім у небесах, наче прорвало всі греблі й
пішов такий шквальнийдощ, що вночі мені
наснилася липованська церква та Ноїв ковчег...
Друге явлення описується з хронологічною точністю в лаврському літописі; сталося воно 5 серпня 1675 року. П`ятидесятисячне турецько- татарське військо, яке очолював хан Нурредин йшло на Польщу, щоб помститися за порушення Бучацького договору, на дорозі цього війська стояв Почаївський монастир, який був укріплений лише дерев’яною огорожею, за яким зібралися усі мирні жителі, шукаючи порятунку. Тодішній ігумен Почаївський закликав усіх звернутися разом до єдиної Заступниці — Матері Божої та Преподобного ігумена Почаївського Іова...
Отже, від вокзалу до старого міста можна зайти пішки хвилин за тридцять, та оскільки я тут вперше, то вибираю полегшений маршрут: пішки до міського ринку, а звідти до фортеці на автобусі. Мене вражає широке полотно дороги, високі дерева обіч, такі не зустрінеш в степових містах. На ринку мене знову приємно дивують низькі ціни на продукти, порівняно зі столичними, а ще я тут натрапив на лицарські обладунки й навіть арбалет, який можна було купити за шістсот гривень, і хоч він був зроблений сучасним майстром, але міг стріляти, значить є ще порох в порохівницях, й досі живі нащадки кам`янецьких лицарів…
