В альтанці часто засідали аси й полуаси, за назвою монет ольвійських так називав Віскаріон тих археологів, яких прозвали чорними… Але наразі цих піратів не було. Тож Віскаріон із Феніксом на увесь зал розсілись вдвох, і довго не стихала їх розмова мила, й вино ольвійське в келихах, мов кров богів яріло – і несподівано у Гіляровського вселилась Муза, він ледь не став співати, як сліпий Гомер, про те, що це не землі Ольвії, а Трої...
У них не варять смолу й не гріють воду. Їх носять наші акули бізнесу та можновладці, вони настільки великі, як компаси, через що ці годинники називають котлами, а деякі коштують стільки, що за них можна купити яхту. Якось один із знавців гламурних речей поділився зі мною інформацією, що вже навіть депутати міськради почали носити котли від п’яти тисяч доларів, а його шеф — за 100!
Старий мольфар привітно зустрів гостей, поцікавившись, хто їх прислав, пригостив усіх, щоб не застудилися, теплим вином з калини, вечерею. А ще на радість Богдана сказав, що вони з Лесею схожі, як брат і сестра, а потім чомусь глибокодумно всім зауважив, що головне в житті — навчитися вміти любити, бо інакше жінка матиме лише половинку чоловіка, або навпаки…
Після цих слів Богдан побачив як із-за рогу будинку вийшла жінка, чорнокоса й струнка, і щось аж тьохнуло в серці: «а що, коли це вона?» І Богдан каже Петронієві, що зателефонує пізніше, та йде слідом за жінкою, що так схожа на Лесю. Стан так само чарівно підперезував пояс плаща — талія, як у скрипки, і йшла вона так само, як Леся, наче царівна — самовпевнено та граційно. Певний час Богдан вагається наздоганяти її чи ні, але вона прямувала в бік фортеці, тож він вирішив йти слідом. І от чорною лускою бруківки з легкого туману випливла древня площа, над якою панувала В’їзна вежа замку з короною зубчиків, а ліворуч холодно поблискував куполами, наче шоломами, колишній костьол єзуїтів Петра і Павла...
Несподівано за великий, мов черп циклопа камінь, спікається хлопчак, і розпластується прямо переді мною, а тоді рвучко встає й витирає з коліна кров. На мить спиняюся, думаючи, погана прикмета, адже йду в гори, де багато стежок над прірвами, й чомусь згадуються легенди про жорстокість таврів, людські жертвоприношення, хоча вони були характерні для цих часів — та й еллінам жорстокості не позичати. В наступну мить, глянувши, як хлопець безтурботно бігав берегом, бадьоро прискорюю кроки
І несподівано з цього черемухового туману вийшли три дівчини… Сашко розгубився: можливо, це намаралися від черемухового цвіту, однак дівчата йшли в його бік, одна краще другої, й він довго не міг збагнути, котра з них найгарніша. Одна була світлокоса, очі, мов сині озера,в іншої, коси, темні, мов ніч, й загадкова посмішка на чарівних устах, від яких не можна було відвести погляду, в іншої волося було, як осінь, то золотистого, то каштанового відтінку...
