Білі ночі черемухи в лісі,

ні заснути ні вдень 

ні вночі, ніби чарами

дихає простір,  й

дикі груші цвітуть

хоч старі, а так

квітнуть, мов  вперше,

і вдихнути  їх радість зовуть... 

І в ночі оксамитові

горітимуть вогні,

і над лиманом місяць

млітиме, лунатимуть 

пісні 

Тане цукром усюди сніг,

з кришталю крижаного

дзвенять краплі щомиті,

 і прозоряться вікна

глибиною озер...

У моєї любові темна, як ніч коса, 

очі зелені, медові уста,

коли ми кохаємось,

коли вона, мов ріка,

і в кожній жилці

Таки зустрілись —

очі прошептали,

а губи посміхалися

лише...

По некошених травах

ми підемо з тобою,

де вечірня заграва

паленить над водою.

Світло води. Під нами небо

перевернуте пливе.

Я входжу в тремтіння

твоє довгождане,

стрілою пронизана лань…

Чи так було, а чи здалося:

В тополях засинав вітер,

Як сяйво місячне  її волосся,

і непокірні її руки...

І тихо як всюди...

Острови… Когось вони ваблять своєю незайманістю, хтось шукає на них скарбів, а що шукаєш ти на цьому острові, розташованому посеред міста і посеред Дніпра, з'єднаному з сушею коцюбою мосту? Але і тут повітря отруєне, бо комусь вигідні платні автопрогулянки.

Ось притискає тебе на пішохідному мостику до узбіччя новий патрицій на купленому за крадені гроші автомобілі. Усім своїм виглядом цей   парнокопитний говорить: " А ну, геть з дороги, розча-влю!.."

Але справжня вербова феєрія — за селом, в пагористій місцині, яку не важко відшукати, якщо йти бережком. За селом пагорбів, мов короваїв на весіллі. Вони невеличкі, так і тягне забігти на кожен з них. Ось переді мною долина, яку називають Жолобами. Мама розповідала, що чула від старих людей, начеб тут,  колись давним-давно, був замок, який   запався під землю чи пішов на дно озера. Тепер, ні замка, ні озера. І  вкотре хочеться оживити   джерела й наповнити цю долинку водою,   вийшло б  чудове плесо, якраз навпроти  заграви. Я ніде не бачив таких прекрасних заграв, коли заходить сонце, як  тут. Кожного разу —  це нова таїна. Ось перед вами міняться порфирами небесні брами, течуть малинові ріки, постають золотими скелями хмари над рубіновими урвищами, а то перетворюються на острови, пульсуючи неземним, райським світлом. І раптом все змітає жовто-гаряча хвиля, що відкриває у небі нові простори, які  червоніють маковими полями, а то жовтіють пісками пустельного безмежжя...