— Бачиш, наша Феміда й досі не може визначитися,
яким було вбивство: з обтяжуючими обставинами, просте, чи з особливою
жорстокістю. На різних етапах радянського, як ти кажеш, кривосуддя
кваліфікація особливої жорстокості зазнавала різноманітних тлумачень. На,
почитай опус нашого прокурора.
— Дуже, дуже совіцька двоповерхівка, кажеш, Брєжнєви
мешкали у двокімнатній квартирі, але зумів же з цих вікон Леонід Ілліч побачити
кремлівські зірки, а шо цікавого про генсека розповідають сусіди?
Нічого особливого. Кажуть, був нормальний чолов’яга,
компанійський, ходив в міський парк на „дансинг”, любив дівчат і вони
його теж, до речі, Брєжнєв одружився на простій медсестрі. А ще він мав
пристрасть до полювання та голубів.
— Ви з Назаровим в останньому спецвипуску "Не
журись" не правильно намалювали смужки на робі рецидивіста, от він тебе й
чекає, шоб показати, як вони малюються — по вертикалі, чи горизонталі...
Редакція знаходиться в будівлях колишнього банку, і це
мовби наклало свій відбиток на редакцію — в банку рахували гроші, а в редакції
— рядки. Денною нормою для кожного кореспондента було 200 рядків
машинопису, аж чотири друкарки обслуговували журналістів, а газета
виходила п’ять разів на тиждень. Денна кількість словесної руди позначалася
в спеціальній таблиці, вивішеній для публічного огляду в коридорі. Поряд із
таблицею виставляли на огляд і журналістські „перли”: „...Як тільки ввімкнулося
світло, лікар стояв із скальпом в руках”, а мав бути зі скальпелем.
—
Да, написав про перебування Пушкіна в Катеринославі (Дніпропетровську).
—
Так на цю тему ж була публікація.
— Е,
тут є нові нюанси, наприклад, хіба ви знаєте, що Пушкін, плаваючи човном по Дніпру,підхопив нежить...
„І
про щоб він писав, коли б Пушкіна не булоДніпропетровську”,— подумав, посміхаючись, але мені не хочеться
продовжувати розмову з пушкіністом, заходжу в редакцію, і несподівано бачу в
коридорі Сергія.
Розпочинається зібрання, за стіл президії сідає
партсекретар й підпирає долонею обличчя, наче боїться щоб не впала з плечей
його голова, обтяжена тривожними думками. На його фейсі вираз якоїсь важкої, аж
задерев`янілої думки. Мені добре знайомий цей штамп глибокодумності, зрештою,
якби він не відкривав рота, можна було б подумати, що цей чолов’яга вельми
розумний, як ті бородачі марксизму на портретах. Поруч нього вмощується лисий,
схожий на пуголовка, інструктор обкому. Журналісти й літератори починають
гучно всідатися — бабахкають відкидні сидіння, наче в піонерські барабани б’ють
копитами Пегаси цієї творчої братії. І от секретар розпочинає промову:
Вже уявляв степ і грізну Чортомлицьку січ, козаків з
блискавками шабель, пригадуючи, як вперше їхав на коні верхи. О, це було
захоплююче враження, випрігши гнідих із підводи, якою возив ящики з огірками та
всяку–всячину колгоспну, коли працював фурманом на шкільних канікулах. Кінь був
не послушним, і не хотів, щоб я на нього сів, але ставши на віз, я заплигнув на
спину, точніше на самий хребет, ледь не відбивши свої «помідори», й перемагаючи
біль, таки вставив ноги в стремена, зроблені зі шлеї, й поскакав до конюшні,
але десь на півдорозі, коли перейшов на галоп, кінь таки мене скинув.
І от вже їдемо дуже революційною частиною
міста, де навіть є п'ять "Октябрьскіх" провулків. У місті панувала
дика «діктатура пролєтаріата» в вуличних назвах — навіть завулки й ті були
більшовицькими. Однак в Дніпродзержинську — жодної вулички, котра б нагадувала
про звитяжців козацької епохи, хоча першими на цих теренах були козаки. За
легендою, засновником Кам`янського був козак Камеон, звідки пішло це ім'я?
Можливо, від козаків, які любили давати чудернацькі прізвиська: Заплюйсвічка, Стріляй-Баба,
Лупиніс, Завий – Вовк, а скільки прізвищ
з коренем «тягни», як от Тягнирядно, з цього «полку», мабуть, й Дерипаска; не
менш оригінальні й такі, як– от: Непийпиво, Підвечеря, Дурнопляс,Чмихало, Печиборщ,
Самодрига, Козолуп, Сторчак, Паливода, Дави-Баран… Ця традиціязбереглася й до сьогодні — одного з моїх
знайомих позаочі охрестили Нетудидвері. Цікаво, яке б прізвище дали
Поплавському, можливо: Соліст-Сала, чи Кропива-Лопух? А от Камеоном могли прозвати
міцного, мов камінь, як "камєнь он", козарлюгу.
Дійсно, в таборі галичан був водовоз, але не було
Віти, набравши води, Сергій виголосив, коротеньку й улесливу промову,
підморгуючи галичанкам бальзаківського віку, які дуже гучно заплескали в
долоні, почувши, "що сьогодні найкращі сини України тамують спрагу з цієї
залізної криниці Галичини ( цистерни на машині), що в особі цих галичанок він
бачить справжніх господинь, які не ждуть від влади подачки або водокачки, а самі
можуть вгамувати спрагу чоловіків." Потім Сергій навіщось записував
телефони цих тіточок, обіцяючи подзвонити ввечері, але як він мав це
зробити на кручах, де не було не лише телефонів, а навіть стовпа, залишилося
загадкою.
Через кілька тижнів, наприкінці серпня 1991
року, коли Горбачов, струсивши з себе цемєнт пєрестройкі, відпочивав у Форосі,
на всі телеканали виплеснулося "Лебедине озеро", що транслювалося
протягом дня, наче якийсь гіпнотичний сеанс, й лише переривалося виступами членів
ГКЧП, у вожака котрих, Янаєва, трусилися мацаки, (пальці), як сказав мій сусід,
«з перепою чи страху». Мовляв, такими руками тільки лайно мішати ввигрібній ямі, а не робити державний
переворот. Я подумав: коли народ вже не боїться таке говорити, то ГКЧПісти
приречені.
